Казка про Оксанку Нетіпаху та злу мачуху

Давним-давно жив собі один принц з принцесою. Мали вони донечку Оксанку, дуже любили її. Коли дівчинці минуло п’ять років, мати її тяжко захворіла. Перед смертю просить вона чоловіка:

— Знаєш, мій соколе, я буду вмирати. Ти — молодий, гарний, візьмеш собі другу жінку і проживеш вік щасливо. Про мене не споминай, а за дитиною слідкуй сам — не довіряй мачусі.

Похоронили її.

Цілий рік принц дбав про Оксанку, шанував, а коли перейшли жалоби, він став їздити по балях і знайшов собі принцесу. Одружився з нею.

Поживали вони добре. Але мачуха дуже не любила свою пасербицю і прозвала її Нетіпахою. А батько перестав дбати про дитину: не цікавився, чи воно їло, чи воно вмите, чи воно зібране. Бідна Оксанка пересиджувала цілі дні в своїй кімнаті, бавилася сама, говорила до матері, яка була на портреті намальована.

Так ішов час, Оксанка росла й виросла в гарну дівчину.

Тим часом мачуха народила три дочки. Оксанка, бідна, мусила щоночі вставати до тих дітей; колисала, купала, вповивала, годувала, а мачуха жила собі, як троянда у флаконі. Коли діти підросли, Оксанка варила, пекла, прала — мачуха знаходила їй стільки робіт, що не чулася рук, з ніг падала — малася сирота гірше наймички.

Одного разу каже принц жінці:

— Збирайся, дорога, збирай дітей — поїдемо на баль.

— Візьміть і мене, — проситься Оксанка.

А мачуха їй:

— Ти, Нетіпахо, дивися, аби дім був упорядкований: аби кужелі були випрядені, аби-с хліб спекла, попрала все, попрасувала.

Зібрала мачуха свої діти, сіла з чоловіком у карету — поїхали, а Оксанка, плачучи, пішла на цвинтар, упала на мамин гріб.

— Доки я маю мачушині кулаки їсти? — плаче. — Візьміть мене, мамко, на той світ. Не годна я те все зробити, що мачуха наказала.

Чує вона, жіночий голос говорить:

— Вставай, Оксанко, не плач. Мертва мати тобі не поможе. Бери ліпше з могили прутик і йди у сад. Там росте велика яблуня, що родить червоні яблука. Вдар цим прутиком по яблуні і звідти вийде тобі така велика поміч, що все за тебе зробить. Лишень дивися, аби в тебе ніхто того прутика не вкрав, аби ти його не зломила, аби десь не втратила.

Взяла вона прутик, йде додому та й думає: «Чи це правда була? Чи мені снилося?» Пішла вона в сад, ударила прутиком по крислатій яблуні, а з дупла повискакували дівчата й питають:

— Королево наша, наказуй, що маємо робити, бо час утікає.

Вона спершу спудилася, але скоро зрозуміла все, повела їх до покоїв, розповіла, що мачуха наказала зробити. Дівчата сказали Оксанці лягати спати, а самі пустилися дім білити, малювати, мити; одні кужіль випрядали, другі пекли, треті прали, прасували, складали все. Коли Оксана спала, одна з тих дівчат рушник мачусі вишила та й вишила на рушнику такі слова: «Це тобі, мачухо, за твої кулаки і за грізні слова, і за те, що ти так погано зі мною обходишся, я дарую тобі цей рушник, аби ти ним задоволена була й мене не катувала. Здається мені, що я довго по землі ходити не буду, коли ти і далі так мене в своїх руках будеш тримати».

Тут заторохтіла карета. Дівчата розбудили Оксанку, а самі зникли.

Мачуха увійшла до покоїв, подивилася на все, прочитала напис на рушнику й страх її узяв. Пішла до чоловіка та й каже:

— Знаєш, мужу дорогий, твоя дочка знається з нечистою силою. Я їй сказала такі роботи поробити, що людині то не під силу, хіба нечистому, і все зроблено. Ти завтра ж відвезеш її в ліс і лишиш на поталу звірям.

— Та що ти балакаєш, жінко? Вона — моя донька.

— Коли ти її не відвезеш, то лишаю тобі дітей, а сама йду собі.

Жаль татові доньки, але й жаль утрачати жінку. Та й що він буде робити з малими дітьми?

Другого дня сказав батько фірманові впрягти коні, везти Оксанку до лісу і там лишити.

Повіз фірман. Завіз далеко в ліс і каже:

— Вибач мені, донечко, але мені наказали тебе тут лишити.

А Оксанка говорить:

— Вертайся щасливо й не споминайте мене лихом. Я все розумію.

Заплакав фірман і поїхав додому. А бідна дівчина лишилася сама. Ходила вона по лісі та й думала, що має прутик, і він їй поможе. Била прутиком кожне дерево, але ніхто не вийшов до неї. Тяжко стонихнула, заплакала, бо зайшло сонце — ніч, а вона не має де переночувати.

Поклала свої манаточки під дуба й подумала: «Полізу на дуба. Але ні — можу здріматися, впаду, зламаю руку або ногу — загину. А так, коли буду жива-здорова, то кудись виблукаю звідси».

Сидить вона під деревом, а тут з’являється Лісова Цариця й питає:

— Що ти, дочко, тут робиш?

— Збирала я гриби, збирала суниці та й заблудилася, — відповідає Оксанка.

— Ні, дочко, неправду кажеш. Це мачуха хотіла тебе позбутися і сказала відвезти в ліс. Ходи зі мною — буде тобі добре.

І вона пішла. Привела її Лісова Цариця у великі палаци й каже:

— Отут, дочко, будеш проживати.

І зникла.

Зараз же прийшли дівчата. Одні її миють, другі чешуть, треті поприносили дорогі убори, вбрали Оксанку. Понакладали їй перснів на руки, золота на шию, принесли вечерю.

Вона повечеряла, стонихнула — спімнула маму. Чи буде ще на маминій могилі? Чи доведеться їй вертатися в рідне місто?

Аж тут двері відкрилися й на порозі став царевич. Питає:

— Чи дозволиш до себе приступити, царівно?

А вона каже:

— Я бідна дівчина, сирота. Я блукала по лісі, а Лісова Цариця знайшла мене й привела сюди.

— Лісова Цариця — моя мама. Ти мені дуже сподобалася. Стань моєю дружиною.

А він їй ще більше сподобався. Оксанка говорить:

— Я згідна.

Він підійшов до неї, пригорнув, поцілував, дав їй перстенець й каже:

— Коли так, то за тиждень наше весілля.

І так було. Відбулося весілля, і вони щасливо живуть.

А мачуха захотіла дізнатися, чи жива ще пасербиця, чи вже звірі її роздерли. Пішла вона до ворожки, а та подивилася в люстерко й сказала, що Оксанка віддалася за царевича і живе в золотому палаці.

Каже мачуха ворожці-чарівниці:

— Я тобі файно заплачу, лише порадь, як її знищити?

Ворожка-чарівниця продає мачусі отруйну хустину та й радить подарувати ту хустину Оксанці.

Перебирається мачуха на стару ворожку, йде в ліси до пасербиці. Довго шукала вона той палац, поки знайшла. Оксанка гарно стару прийняла, нагодувала, обдарувала. А стара каже:

— Ти, донько, щиро мене приймала, то і я хочу тобі щось подарувати. Візьми від мене цю хустину і зав’яжи собі на шию.

Оксанка зав’язала, а хустинка зачала її душити. Хоче вона зірвати дарунок з шиї, а хустина приросла до шкіри. Оксанка заричала, прибігла вся обслуга, прибіг царевич, схопив дружину на руки.

— Що з тобою? — питає.

А вона вже не дихає.

Тоді царевич став зривати з її шиї хустину, а та відривається разом із шкірою. Коли хустину зняли, Оксанка стріпоталася, зачала дихати, розказує про ворожку, яка подарувала хустину.

Кинулися шукати старої — нема. Царевич наказав сідлати коней і наздоганяти ворожку. Знайшли її в полі. Відпочивала під копою і говорила сама до себе:

— Вже ти, Нетіпахо проклята, не будеш царювати…

Тут над’їхали царські вояки, схопили ворожку, привели до царського палацу. Зібралися всі. Царевич наказав прив’язати стару коням до хвостів і пустити у чисте поле.

Але Оксана впізнала мачуху та й змилосердилася. Пішла просити чоловіка, аби простив її, бо вона має три доньки малі — будуть сиротами. А сироті дуже тяжко жити на світі, хоч він і бородатий.

І мачуху пощадили.

Аудіозапис української народної казки “Казка про Оксанку Нетіпаху та злу мачуху” (початок казки на 21:29 хвилині)