Казка про щирого вояка

Колись дуже давно служили хлопці при війську по двадцять років. Коли вояк не заслужив коня, то йшов додому пішки.

Один вояк, що називався Миколою, коня не мав, добирався до свого села пішки. Був він щирий, тож лишилося в нього три гроша у кишені. Йшов Микола, йшов, дуже зголоднів у дорозі та й думає: «Час би перекусити». А тут здибав його бідний чоловік і просить:

— Вояче, споможи мене чимсь.

Витяг він один гріш та й дав бідному. Думає: «Знайду зараз корчму та й за два гроша щось перекушу». Недалеко відійшов, як зустрічає його другий жебрак. Простягає руку:

— Ой, вояку, поклади щось на долоню.

Поклав гріш. А сам думає, коби скоріше до корчми, бо вже не годен далі йти. Доходить до корчми, а на порозі стоїть старець і просить:

— Чоловіче добрий, дай копійочку!

А Микола був такий, що не міг нікому відмовити. Дав третій гріш і входить до корчми. А тут корчмарка наварила, напекла, насмажила — запахи, аж у голові паморочиться.

Але входить старенький сивий дідо й питає:

— Що, вояче, їсти хочеш? Знаю, що хочеш, аж душа твоя плаче.

— Ей, дідусю, не питайте!

— А чого ж віддав останні гроші?

А Микола каже:

— Що дає правиця, те не має знати лівиця.

— Знаєш що, — усміхнувся дідусь, — я заплачу за обід, а ти поїж.

Взяв Миколі їсти, сів і дивиться, як той смакує. Пообідав вояк, і дід каже:

— Може б, ти до мене на службу пішов?

— Чому би й ні.

— Але знай: якщо будеш чесно і вірно служити, то щедро тебе винагороджу, а якщо будеш красти, то вогнем спалю.

— Добре.

Дід всипав корчмареві пригорщу золота, дав ще пригорщу за обід. Вояк ліг спати, виспався. Ввечері дід приносить третю пригорщу за вечерю й питає:

— Ну, корчмарю, чи задоволений мною?

— Хотів би я такі гості щодня мати, — каже корчмар.

Іде Микола до діда служити. Переночували, а раненько господар будить Миколу:

— Ну, вояче, відпочив?

— Відпочив.

— Тепер ходи до роботи. Лише маєш у мене цілий рік не вмиватися й не голитися.

— Добре.

Заводить хлопця до кімнати, в якій лежить купа золота, й каже:

— Будеш оце золото перебирати, але так: з-під однієї стіни перекидай під другу, а тоді знову будеш під ту першу стіну кидати. Віктуватися маєш у корчмі — я заплачу. Але дивись, аби ти не вкрав у мене найменшої грудочки золота!

— Ні, дідусю.

Іде час. Микола не вмивається, не голиться — заріс, обдерся, вже сам собі немилий — перебирає золото. Минув рік, і дідо каже:

— Тобі, небоже, пора женитися. Бачу, що ти чесний, вірний, відданий — мого золота ні крихти на бік не торкнув. Я вже посивів, але такої людини, як ти, ще не зустрічав. Тепер йди до корчми обідати, а по обіді будемо говорити.

Сів Микола обідати, аж тут приходить чоловік і каже:

— Корчмарю, я вже тобі останній шмат поля записую — дай грошей, бо ж банк мене до того довів, що мушу з хати виходити, а в мене три доньки незаміжні. Впав я у велику біду.

Корчмар говорить йому:

— Ну-ну, я заантебелююся на вашому полі — будете на рати віддавати.

Микола усе те слухає. Він такий страшний, зарослий, невмиваний, коліна видко, плечі повилазили. Прибігає до діда й каже:

— Йой, дідусю, такий і такий чоловік так у корчмі плаче, що біда йому.

— Ти його не жалій, — каже дід. — Йди й скажи, що даш золота й він вибовтається з довгів, але най за тебе віддасть дочку.

Спішить Микола до корчми й каже тому чоловікові, що порятує його, але хай віддасть за нього дочку.

Той аж підскочив з радості:

— Я вже пристаю на таке.

Вже то вже. Хлопець — до діда, бо думає, що буде митися й голитися, а він каже: «Ні, йди такий, най вона тебе отакого схоче, а пізніше таким станеш, як треба».

Пішов Микола за чоловіком. Той лишив хлопця біля брами, а сам увійшов до хати й каже:

— Донечки мої, знайшовся хлопець, що урятує нас від прикрості, але треба одній з вас за нього віддатися. То молодий хлопець, але, правда, трохи не такий, як мав би бути.

Каже найстарша донька:

— Кличте, най я бачу.

Закликав хлопця, ввів до покою, а найстарша донька: «Йой! Йой! Йой!» — та й втекла. Немитий він, неголений, обдертий — страшне.

Кличе середущу. Середуща теж зйойкала й втекла. А урядовці вже під брамою — хочуть старого ліцитувати. Просить батько наймолодшу:

— Доню, йди заміж. Може, ми з нього чоловіка зробимо.

Наймолодша подумала. Каже:

— Та вже. Чи сяк, чи так пропадати.

Подала Миколі руку. Він, радий, приходить до діда. Той вийшов надвір, свиснув. Тут з’явилися слуги, один голить, другий стриже, рихтують, купають його. Приніс дід убори козацькі, приніс золоту шаблю, золотий пояс. Вбрався хлопець, у чобітки взувся, шаблю причепив — як намальований. Сідають вони в бричку, а дід каже:

— Подивися. Ті дві дівчини, що тебе не хотіли, вже в мене коло хати на шнурок прив’язані.

Приїжджають до дівчини. Там аж у долоні сплескали, коли побачили жениха. А двох старших доньок — нема. Десь пропали.

Відбулося без них велике весілля. Дід підняв келишок і сказав Миколі:

— Якби ти в золото палець умочив, був би-с пропав, а так чекає тебе добре життя.

Так воно й було.

Аудіозапис української народної казки “Казка про щирого вояка” (початок казки на 4:31 хвилині, кінець на 10:26 хвилині)