Казка про солдата Івана, цареву доньку й чорта

Не нині й не вчора, а колись дуже давно, жили цар і цариця. Довго дітей не мали, аж на старі літа народилася в них гарна-прегарна донька. Дізнався про неї чорт і хотів украсти, але цар зловив чорта, завів його до палацу, до дванадцятого покою, і прикував на дванадцять ланців. Відтоді дівчину охороняла пильна варта.

Багато змінилося вартових, аж прийшла черга до хлопця Івана. Царівна собі так сподобала цього вояка, що сказала цареві: «Хочу мати його за чоловіка».

Цар дуже любив доньку і не міг їй ні в чому відмовити. Та й Іван був хлопець не ликом шитий, сподобався цареві, і той віддав за нього царівну.

Жили вони в добрі й гаразді. Але через короткий час цар із зятем поїхали на полювання, а царівну лишили дома одну. Старий цар її наповів, аби ходила по палаці куди схоче, але в дванадцятий покій не заглядала.

Але жінка до всього цікава. Зайшла вона в дванадцятий покій, а там сидить чорт, закований на дванадцять грубих ланців. Просить він:

— Царівно дорога, дай склянку води — віддам тобі за неї цілий свій край.

Вона мала серце м’яке, зжалілася і дала чортові склянку води. Той випив воду й урвав один ланц. Просить знову:

— Царівно мила, принеси ще склянку води — подарую тобі другий край.

А молода царівна не розуміла, що чорт від води силу дістає — принесла другу склянку. Випив чорт воду та й урвав другий ланц. Випросив і третю склянку, і четверту — так одинадцять склянок води випив й урвав одинадцять ланців. Видить царівна, що чорт зараз визволиться із останнього ланца, й засумнівалася, чи давати ще води, але чорт обіцяє їй дванадцятий край. Просив, просив, що вона таки принесла. Випив він дванадцяту склянку, ланц урвався, чорт ухопив царівну й піднявся у повітря — втік з палацу.

Повернувся Іван з полювання додому, а жінки вже нема. Де царівна? Подивився старий цар до дванадцятого покою — двері відкриті. Заходять — а там тільки ланци порвані й порожня склянка. Цар лише руки заломив, а зять заплакав.

Бере Іван їсти, бере лук зі стрілами — збирається свою жінку шукати. Вандрує темними лісами, переходить високі гори, перебродить ріки… Так він йде-йде, аж потрапляє до хатки на курячій лапці. У тій хатині жила Баба Яга — дерев’яна нога, але не одна нога була дерев’яна у неї, а обі. Проситься Іван на нічліг. Прийняла. Розказує бабі про свою біду.

Баба й говорить:

— Ой, Іване, нелегко тобі буде жінку відшукати. Чорт заніс її за гори високі, за ліси дрімучі, що туди ні зайти, ні заїхати, ні залетіти.

Засумував Іван, а баба каже:

— Не сумуй. Я тобі зараджу. Той чорт мені теж печінки зрізав: хочу бути найстаршою, а виходить, що він головніший, ніж я. Чорт золотий палац має, а я в хатині на курячій лапці живу.

Вперлася Баба Яга обома руками в праву ногу, відламала її по коліно й дає Іванові:

— Сідай, — каже, — на мою ногу й манджай, бо пішки туди не дійдеш.

Сів Іван на бабину ногу, переїхав високу гору — заїхав у непрохідні ліси. Якби не нога, ніяк би він не пропхався поміж кущі-гущаки та дерева, а так — куди нога штиргала, туди ліс просувався, дорога показувалася. Приїхав Іван на бабиній нозі під великий палац. Дивиться: його жінка бере з криниці воду. Набрала повне відро, сіла собі та й плаче. Іван підходить ближче, питає, чого плаче, а жінка очам своїм не вірить, що її чоловік тут; цілує його, обіймає. Іван питає:

— Чи поїдеш ти, дорога моя дружино, додому?

А вона каже:

— Поїду, але не знаю, чи втечемо від проклятого чорта. Він тепер пообідав і спить, але коли проснеться, то вб’є тебе.

— Лишай усе чортові, — говорить Іван, — а сама сідай на цю ногу.

Але на нозі було їм обом затісно. Тоді Йван сів сам, а дружину взяв на коліна, й повезла їх нога через ліси та гори.

Най вони їдуть, а ми вернімося до палацу.

Чорт спить твердим сном у палаці, а його кінь у стайні так б’є копитами, що земля здригається. Чорт пробудився, виходить з палацу й питає сердито:

— Чому мені спати не даєш?

А кінь каже:

— Ой, пане! Твоя жінка з Іваном уже в далекій дорозі.

Сів чорт на коня, кінь здійнявся за хмари й полетів. А Іван з жінкою тим часом доїхали до хати Баби Яги. Злізли вони з дерев’яної ноги, і нога сама поштиргала до хати. Не встиг Іван оглянутися, а Баба Яга вже на обох дерев’яних ногах на порозі хатини стоїть і сміється.

— А ви вже тут, молодята? Добре. Але від чорта не втечете, бо він летить слідом і зараз вас наздожене.

Просить Іван:

— Бабусю, я тобі багато золота дам, всього тобі дам, але врятуй мене з жінкою від чорта.

Баба каже:

— Нічого мені не треба, але від чорта я вас урятую. Даю вам двох коней.

Відламала баба обі ноги по коліна та й дала їм. Сів Іван, сіла царівна. Іван питає:

— Бабусю, а як ви без ніг будете?

— Нічого-нічого, як урятуєтеся, то «коні» мене самі знайдуть, лише не присилюйте їх.

їдуть вони через ліси, гори, води, а чорт — за ними.

Бачить чорт, що не може їх наздогнати, й так підганяє свого коня, аж той стогне. Гнав коня, гнав, кінь не витримав та й тріснув у повітрі. Чорт упав з коня, й поки долетів до землі, з нього лише дьоготь лишився.

А Іван з дружиною приїхали додому, позлазили з бабиних «коней»-ніг, ідуть до палацу. Назустріч їм виходить цар, вітає. Тут музика, парада, радість — зять доньку визволив. Питає цар:

— На чому ж ви приїхали?

Оглянувся Іван, а дерев’яних ніг уже нема — повернулися до Баби Яги.

Тоді цар сказав зробити велику гостину, запросити багато людей. Царські слуги ходили запрошувати по всіх містах і селах. Прийшли вони й до нас, на Полик, і кажуть, що треба мені збиратися до царя на баль. Хтось шепнув цареві, що я знаю багато співанок і казок, то цар сказав, аби я там, на балю, співала й казки розказувала.

А я беру й чоловіка, бо він мене саму-одну нікуди не пускає. Вже ми там балювалися: їли, пили, танцювали, а додому мусили-смо пішки йти. Ще й по дорозі замість хліба сухий корж ламали і їли. Коли з’їли, джерельної водички напилися й здорові були.

Аудіозапис української народної казки “Казка про солдата Івана, цареву доньку й чорта” (початок казки на 26:27 хвилині)