Казка про царя і бідного парубка
Цю казку, може, й чули де, а може, й ні, бо таких казок багато є.
Був собі цар і мав доньку. Та донька в неділю рано чесала коси й вичесала вошу. Стало їй дуже соромно. Побігла з нужею в пивницю і кинула в бочку з вином. Там бочок було багато, і поки дійшли до цієї — минуло кілька літ.
Вибили слуги чіп з бочки, а вино не тече. Що за біда — бочка ціла, а вина нема? Та й надумали бочку розбити. Так і зробили, а там воша вкохалася така, що на цілу бочку.
Понесли ту вошу цареві на показ. Він подивився, наказав убити її, а зі шкіри зробити дванадцять пар чобіт — на всю царську родину.
Виконали слуги царський наказ, і найкращі чоботи зробили для царської доньки. Взулася вона й каже:
— Вийду заміж за того, хто відгадає, з якої шкіри мої чоботи.
Цареві це сподобалося, і він звелів оголосити доньчину волю по всьому царству: хто вгадає, з якої шкіри чоботи в неї, стане її чоловіком, а хто спробує вгадувати і не вгадає, то його має розірвати ведмідь.
З’їхалося до царя багато панства, оглядають чоботи, але всі бояться смерті і вертаються ні з чим.
Прийшов глянути на ті чоботи і бідний сільський хлопець. Оглядає їх, оглядає, аж у цей час укусила його воша. Впіймав вошу, притулив до чобота — шкіра однакова.
— Та це з воші! — гукнув.
Побігла царська дочка сказати батькові, що сільський парубок відгадав, а цар:
— Та чи виходити тобі заміж за якогось драба?
— Мушу, бо так обіцяла, — каже царівна.
— Так не буде! — розсердився цар.
А в царя був такий ведмідь, що людей їв. Цар і каже парубкові:
— Я тебе на добу зачиню з ведмедем у клітку. Якщо він тебе не займе, то будеш моїм зятем.
— Та най так буде, але відпустіть ще мене до міста.
Цар відпустив його, але під вартою. Купив хлопець скрипку, бритву, нагайку, шило, пір’я і горіхів. А як повертався, дорогою назбирав камінців.
Тільки з’явився хлопець у палаці — його зразу кинули до ведмедя в клітку. Сідає він у куток і зубами лускає горіхи. А ведмідь питає:
— Ти що їси?
— Горіхи.
— Дай і мені покуштувати.
Дав хлопець зерня з горіха, ведмідь з’їв і попросив ще. Ще одного горіха розкусив хлопець, подав ведмедеві зерно, а тоді каже:
— Коли сам. Зуби маєш міцні.
І кинув ведмедеві жменю камінців.
Ведмідь гриз, гриз, але не може жодного розгризти.
— В тебе міцніші зуби, — каже.
— Певно, що міцніші, я кидаю горіх у рот, і лише тріщить, а ти жодного ще не розколов.
З’їв парубок усі горіхи, а тоді бере скрипку і грає коломийки. Ведмідь так слухає, що аж писком крутить.
— Що ти робиш? — питає.
— Коломийки граю.
— Навчи й мене, — просить ведмідь.
— Можу навчити, але тобі спочатку треба лапи поголити.
— Бери! Голи! — згоджується ведмідь.
Відважує хлопець дошку в стіні. Ведмідь запхав туди лапи, а хлопець затиснув їх дошкою і починає бритвою різати, шилом колоти, пером тикати, а нагайкою краяти. Як добре зболіло ведмедя, він проситься:
— Пусти, брате, я вже вмію грати.
Відпустив його хлопець, та ведмідь довго ще свої лапи облизував. Настала й ніч.
— Лягаймо вже спати, — каже ведмідь.
Рано-вранці цар біжить до клітки, починає відмикати двері, а ведмідь:
— Кого це так рано чорт несе?
— Це я — цар!
— Тихо, най мій друг спить, бо як устане, нагайкою викрає, шилом нашпигає, бритвою вибритває, а тоді будеш знати, як коломийки грати.
Цар пішов, а через якийсь час прибігає його донька і каже:
— Ведмедю, виходь звідси!
Випустила ведмедя і до парубка:
— Тікаймо, бо тато готує смерть тобі.
Тікають вони, тікають, аж оглянулися назад — хмара війська за ними суне.
Каже царівна:
— Я роблюся каплицею, а ти монахом. Вклякай і молися, поки вони не поїдуть.
Стала каплицею, а він монахом. Військо проїхало, і тікають далі. Побачили хмару війська попереду.
Каже царівна:
— Це вони повертаються. Якщо нас впіймають, то смерть обом. Я стану ставком, а ти лебедем.
Над’їхало військо, напоїло коней, постріляли вояки в лебедя і поїхали.
Вже думають хлопець і царівна, що минула небезпека, але на другий день побачили, що сам цар на ведмеді за ними женеться.
— Тепер пропали ми, — каже царівна.
Парубок сідає на канаву, змімає з себе пасок і виправляє бритву.
А ведмідь здалеку кричить:
— Ой, не треба, я вже добре знаю, як коломийки грати.
Скинув із себе лютого царя, розірвав його, а молодим каже:
— Сідайте обоє на мене. Поїдемо в своє царство, і тепер будеш ти, хлопче, царювати.
Аудіозапис української народної казки “Казка про царя і бідного парубка” (початок казки на 15:57 хвилині, кінець на 21:52 хвилині)
Наші партнери
Вироби ручної роботи для створення затишку у вашому домі
Джерела та збірки:
Текст української народної казки "Казка про царя і бідного парубка" входить до таких джерел та збірок:
- Казки гір і підгір'я в записах Степана Пуника. – Київ "Веселка", 1995. – 398 с.