Казка про царівну, Кикиза і Талалая

Цар з царицею довго жили, та не мали дітей. Уже в старших літах народилася в них дівчинка.

Щодня водила нянька дівчинку по садочку, пісень їй співала, бавила. Одного дня дитина заснула, нянька відійшла, а Чорнокнижник підкрався, вкрав дівчинку, а натомість підкинув свого страшного Кикиза.

Прийшла цариця давати грудей дитині, взяла на руки, а то якесь таке плаксиве, пулькате, чорне, страшне.

Кличе вона няньку:

— Ганю, де ти лишала дитину?

— Ніде. Я її, ясновельможна царева, по саду воджу, на руках ношу, а сьогодні щось таке з нею сталося, що цілий день плаче.

Закликали лікарів. Лікарі подивилися й кажуть:

— Це не ваша дитина. Ця дитина якась підмінена.

І нянька з дитиною була, і до палацу ніхто не заходив, і дитина перемінилася. Що тій дитині не дають, як лише не бавлять, а вона вічно пищить та й пищить.

Минуло багато років. Одного разу над’їхали цигани. Каже нянька:

— Кличте циганку до палацу.

Закликали циганку, показали дитину, а циганка говорить:

— Чекайте, я вам зараз щось скажу.

Підоймила ноги та й зачала дитину бити, а дитина — порскати.

Каже циганка:

— Ця дитина підмінена вам.

— Йой!

А дитина почала вилазити з коляски, зробилася горбата, очі страшні випулила, роззівилася на циганку, а та ще й п’ятами копає. Каже циганка:

— Знайдіть сильного жовняра, дайте йому добру палицю, дайте цього Кикиза і най несе його на велике болотище. На тім болотищі буде йти за ним голос і буде питати: “Куди йдеш, мій Кикизе?” А той відважний жовняр, що буде його нести, аби відповідав: “Несу цього Талалая до Миколая”. За третім разом вони віддадуть вашу дитину, а свого Кикиза вхоплять.

Раз-два знайшли відважного жовняра, привели до царя, і цар говорить йому:

— Ти, синку, маєш служити чотири роки, а служиш один неповний рік. Ми тебе пустимо додому, дамо грошей багато, дамо коней з бричкою — будеш багатим чоловіком, але віднеси оцього Кикиза на болотища великі, куди ніхто не ходить, куди місяць недосвічує, кури недоспівають, сонце недогріває, голос людський не доходить. Будеш чути за собою голос: “Куди йдеш, мій Кикизе?” Відповідай: “Несу цього Талалая до Миколая”. Три рази так скажеш, а за третім разом Кикиз з твоїх плечей зникне.

Той жовняр думав-думав, боявся-бояв, але мусив послухати. Взяв Кикиза на плечі та й поніс на болотища. Чує, а ззаду голос:

— Куди йдеш, мій Кикизе?

Жовняр відповідає:

— Несу цього Талалая до Миколая.

Голос каже:

— Ні, не допущу тебе!

Жовняр далі несе. Голос знову:

— Куди йдеш, мій Кикизе?

А жовняр своє:

— Несу цього Талалая до Миколая.

— Ні, не допущу тебе!

І третій раз питало, і жовняр те ж саме відповів. Тоді голос каже:

— Ой, Талалай, до нас руки простягай!

Жовняр зігнувся, махнув позад себе палицею, а на плечах у нього нічого нема, й Кикиза не видко ніде. Замість Кикиза перед його очима стала вродлива дівчинка-царівна. Всміхнулася вона до жовняра, й обоє пішли до її батька — царя.

Говорить цар:

— Ну, сину, думав я тебе відпустити додому, але коли ти такий відважний, то вінчаю тебе з донькою, яку ти визволив, і короную. Їдь по свою родину, забирай до палацу, будете тут жити.

Жовняр привіз свою родину, цар поклав на нього корону, зіграли весілля. Музика не вмовкала, їли-пили, і я там їла-пила, вино по бороді текло, а в роті сухо було.

Аудіозапис української народної казки “Казка про царівну, Кикиза і Талалая” (кінець казки на 4:31 хвилині)