Хлопець пастушок і зачарована дівчина

Не в нас і не тепер був собі хлопчик-служка. Не мав ні тата, ні мами, а від маленького пас багацьку худобу. Називався він Петро.

Багач мав ліс, і в тому лісі паслася його худоба.

Одного дня покропив дощик, худоба добре паслася на росі, а пастух Петро сів під деревом, накрився мішком та й заснув-задрімав. Він спить, а до нього підповзла гадина. Маленька ящірка вздріла гадину, забігла пастухові в пазуху й полоскотала. Петро прокинувся, посягнув рукою, вхопив ящірку, кинув у траву й сказав:

— Гій, ящірко! Чого тобі тут треба?!

А вона так витріщила очі — видивилася та й далі біжить до нього. Пастух лише хотів відігнати її від себе, як побачив величезну гадюку, що звилася в колесо й приготувалася кинутись на нього. Він зі страху метнувся вбік і почав котитися, як гарбуз. Може, й утік би, але там був корч. Пастух підкарбулявся[1] під корч, а гадина кинулася на корч, з корча — на шию, обвилася навколо шиї та й каже Петрові:

— Хлопче, не бійся мене. Ти від свого щастя не втечеш. А твоє щастя — моє щастя. Ти вже маєш шістнадцять років, досить тобі пастушити. Нині відпущу тебе додому, аби відігнав худобу, а завтра приходь сюди. Побачиш камінь і палицю. Коли на цій палиці буде три квітки, то сядь і сиди; коли буде шість, аби ти одну квітку зірвав і закосичив нею своє серце, а як буде дев’ять — аби-с вимикав[2] палицю з квітами.

— А хто ти? — питає він.

— Я твоя судьба.

— А яка ти судьба? Чи не така, як мого покійного тата була перестріла й спитала, коли він хоче бідувати, чи в молодім віці, чи в старім, чи в середнім? Він сказав, що в старім, та судьба й повела старого з торбами по світу, десь умер під плотом — навіть не знаю, де могила його.

— Я тебе від такої судьби бережу. Тримай оцей перстень. Сховай його і не показуй ґазді. Перстень — з діамантом, ти міг би ним заплатити цілий багацький маєток. Завтра прийди з цим перснем сюди.

Гадюка розвилася з шиї, дала перстень і зникла. А він пригнав багацьку худобу та й такий сумний по подвір’ю ходить. Ґазда помітив це та й кричить:

— А ти, торшуку, чого засумував? Що, тебе вже воші доїдають?

А він каже:

— Я хворий.

— Що тобі сталося?

— Все мене болить. Йду лягати до стодоли на сіно.

— Коли ти хворий, — каже багач, — то йди собі геть. Я хворого на подвір’ї не хочу.

Переночував Петро, а вранці каже:

— Ну, але я у вас літо перелітував, а далі — осінь, зима?

— Та й що, жебраку?! Дасть тобі жінка паляницю, а я дам кілька крейцарів на дорогу та й іди собі з Богом.

А багачева жінка вчула та й говорить:

— Йой, чоловіче, та дай йому в щось загорнутися. Як так хлопця відправляєш? Він у нас за одіж служив.

— Він у мене року не добув!

Кинув багач кілька крейцарів, і ті зі стола порозскакувалися по долівці. А багачка дала хлібину, якогось сала, сиру в торбу та й заплакала — шкода, що такого робітника втрачає.

— Плачте, плачте за мною, — каже Петро, — бо я у вас не раз плакав. Та й бувайте здорові, та й зоставайтеся в гаразді, аби вам горя не було такого, якого я у вас зазнав!

Та й пішов. Йде в ліс — ая, є палиця, а на палиці три квітки цвітуть. Він сів там і не знає, що має робити. Чує якийсь голос:

— Ти чого сидиш? Вставай! Відійди від палиці на годину, а через годину вертайся!

Ніде нікого нема. Він устав і помежи корчі пішов до лісу. Походив, вертається — а на палиці вже шість квіток. Зірвав одну, закосичився й знову чує:

— Йди на годину геть!

Пішов — не оглянувся. Походив по лісу, вертається, а там — величезний білий палац. Він зумівся:

— Ой, то я не сюди потрапив!

Але дивиться: перед палацом — палиця, на ній дев’ять квіток розцвіло. Раз! Він ту палицю вириває з каменя, а з палиці вискакує дівчина та й каже:

— Дорогий рятівнику, будеш тепер моїм чоловіком! Мене Чародій закував у землю, а ти вирвав. Я пасла в батька барани, а Чародій прийшов і каже: «Дай одного барана». А я відказую: «Не дам, бо батько битиме за барана». Тоді Чародій закляв мене: «Станеш каменем, на камені виросте бук, з бука буде палиця. Хто палицю вирве, той врятує тебе: знову станеш дівчиною. З тієї палиці лише раз у рік зможеш зробитися гадюкою». Тепер чари минулися.

Дівчина ввела Петра до палацу, і стали вони обоє жити-поживати. І я там була, все бачила-чула. Весілля дуже бучне було, сила-силенна гостей з’їхалася. Мене також запросили. Грали, танцювали, пили і все мені давали. По дорозі річка текла, але в роті рісочки не було.

Примітки

[1] Підкарбулявся - підповз.

[1] Вимикав - тут: висмикнув.

Аудіозапис української народної казки “Хлопець пастушок і зачарована дівчина” (кінець казки на 5:20 хвилині)