Котик

Не знаю, в якімсь-то царстві жив собі чоловік, а в нього було три сини. От як умер батько, зосталася їм худоба: млин і хлів, і кіт.

— Нум, — кажуть, — ділиться.

— Нум.

От і поділились. Старший же собі узяв млин, середульший — хлів, а найменшому кота дали.

— Ти, — кажуть, — малий, тобі небагато треба!

От він — нічого вже робить — лежить на печі та давай плакати. А кіт лежить на комині та й каже:

— Пане мій милий, пане мій любий! Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, що тільки один ти мені достався… А що мені з тебе?

А кіт і каже:

— Не плач, дай мені мішок, я піду хліба достану тобі й собі.

Узяв кіт мішок, набрав капустяного листя, пішов у хлів та й поклав, де кролі водились: а сам сів, стереже. То це прийде кролик, улізе у мішок, а кіт тоді з-за куща — та мішок зав’язав і поніс до царя.

— Кланяється, — каже, — пан Запічанський, — прислав подарунок!

То цар подякує гарно і звелить насипать у мішок хліба і грошей дасть. От котик принесе зерно, змелють у братовім млині — і є їм що їсти.

Середульший брат якось і довідався, що котик у його хліві кролів ловить, та й каже:

— Слухай, брате, не пускай свого кота в хлів, а то — тільки його й бачив! Сучий син, звірюка, половину кролів видавив…

Пан Запічанський лежить на печі та й плаче. А котик і підглядів:

— Пане мій любий, пане мій милий, чого ти плачеш?

— Як же мені не плакать, — каже, — що так і так казав брат, що він тебе уб’є, щоб кролів не ловив у його хліві.

— Не плач, — каже, — усе гаразд буде.

От котик і довідався, що цар з дочкою гулятиме біля річки. Прибігає додому та й каже:

— Пане мій милий, пане мій любий, ходім до річки!

— Чого?

— Та ходім! Тобі не знать чого, а ходім! Та роби, — каже, — те, що я тобі скажу: буде добре тобі і мені.

От і пішли. Ходять понад річкою; коли дивляться — і цар уже йде з дочкою. Котик і каже:

— Пане мій милий, пане мій любий, скидай сорочку та скакай у воду і кричи: «Рятуйте!..»

Цар і почув. А кіт підбігає та й каже:

— То пана Запічанського розбійники обікрали і у воду вкинули… Не дай йому загинути!

— Ой лишенько! — каже царівна.— Це того пана Запічанського, що нам кроликів присилав?

— Того самого, — каже кіт.

Цар зараз гукнув… Тут назбігалось народу, рибалок, невід закинули й витягли.

Царівна й просить у батька:

— Возьміть, — каже, — тату, пана Запічанського у дворець, однак він такий добрий — і кроликів нам присилав!

Цар і взяв його; одягли, причепурили… От царівні він так уподобався, що й поженили їх через кілька там часу. І панові добре, і коту добре!