Куцик і чабан

Давним-давно жила пані. Мала сина, який називався Куцик. Був він маленький, пустенький, що навіть крикнути добре не міг, — так говорив, ніби нявкав.

Пані була багата, тримала наймитів і кучера, який возив її сина Куцика. Раз вивіз кучер панича чотирма кіньми в гори на свіже повітря. А там чабан пасе вівці. Сидить собі на пеньку та й грає в сопілку.

Панич задивився-заслухався. Вівці трохи відійшли, а чабан як крикне: “Веріє!” — аж пішла луна лісами-горами. Спробував Куцик так крикнути, але не зміг. Прикро йому стало. Виліз він з карети, підійшов до чабана, сів поряд — не може ним налюбуватися. Тут і мати чабанова прийшла — принесла на обід пісну юшку. Чабан так смачно їсть пісну юшку, що Куцик слину ковтає. Після обіду взяла мати синову голову на коліна, пестить кучері його, перебирає-тішиться, що він такий гарний, такий здоровий. А Куцик із заздрості мало не трісне: хоч він у достатках росте, але здоров’я не має, краси гірської не бачить, мати його так не пестить.

Каже Куцик:

— Чабане, поїдьмо до чарівника. Він тебе зробить паном, а мене чабаном. Ти будеш у добрах, у палацах, нічого не будеш робити, а я буду грати на сопілку, буду твої вівці пасти.

Чабан не хоче. Мати пестить сина, а Куцик виймає з кишені гроші й складає йому на голову. Наклав поза кожний кучер грошей.

Чабан з мамою дуже бідив. Вівці пас не свої. Не мали що їсти, в що вбратися, довги їх обсіли, а тут панич дає стільки грошей. Порадився син з мамою та й каже:

— Хай буде, Куцику, так, як ти хочеш.

Поїхали до чарівника. Куцик добре заплатив, і чарівник дав їм напитися такого зілля, що з Куцика став чабан, а з чабана Куцик.

Прийшов новий чабан до гуцулки, але він тут чужий — не знає обходу гуцульського, робити нічого не вміє. Тяжко мамі дивитися на такого сина.

А новий Куцик приїхав з кучером до палацу. Зразу вибігли слуги, взяли Куцика та й занесли до покою, розгортають, дають їсти-пити, але йому нічого не лізе в горло. Подумав собі, що вдома пісна юшка смакувала, а тут всякі ласощі не смакують. Хоче він крикнути — не може, хоче заспівати — не може. Прибігає пані, але він не знає її, втікає геть. Стала вона журитися, що син такий пустенький і ще якийсь дикий зробився. А йому дуже скоро доїло те добро. Думає: “Чи не міг я бути собі чабаном?” Через тиждень-другий сказав кучерові впрягати коні, бо він їде на прогулянку. Приїжджає до мами, а його вівці такі, як дошки, худі-голодні. Каже він:

— Знаєш що, Куцику? Будь ти собі далі Куциком, а я буду чабаном. Їдьмо до чарівника, хай нас переробить, бо мені твої добра доїли.

Приїхали до чарівника. Хотів Куцик знов бути Куциком, але не хотів чабанові його силу й голос віддавати, та мусив. Чарівник їх переробив. Куцик поїхав до своєї мами, а чабан пішов пішки до своєї. Куцик знав обходини панські, а чабан знав свої, гуцульські.

Аудіозапис української народної казки “Куцик і чабан” (початок казки на 7:02 хвилині, кінець на 10:13 хвилині)