Лисичка, тиковка, скрипка та капкан

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку[1]. Лежить вона проти вітру та й гуде. Аж біжить лисичка.

— Бач, — каже, — реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю! Ухватила її за мотузочок, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.

— Іч, — каже, — ще й проситься! І не просись, бо не пущу! От як тиковка вже набралася води, та й лисичку тягне у воду.

— Бач, яка, — каже, — то просилась, а це жартує. Пусти-бо! Насилу вона од неї вирвалась.

От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі й гуде потихеньку.

— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосок, так чортова думка.

Та й обмина її. Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.

— Бач, — каже, — які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна?

Тільки сіла, а капкан її за хвіст.

— Бач, яке, — каже, — ще й держе!

Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.

— Дивись, ще, може, і бить буде!

А той чоловік узяв її та й забрав.

Примітки

[1] Тиковка — череп’яна посудина з дуже вузьким горлом.

Аудіозапис української народної казки “Лисичка, тиковка, скрипка та капкан”

Аудіозапис української народної казки “Лисичка, тиковка, скрипка та капкан”