Головна>
Казки>
Мамине серце

Мамине серце

Повдовіла молода жінка. Лишилася їй маленька дитина. Жили вони з тією дитиною у хатині за селом. Мале хворіло три роки. Дитина плакала, жінка ночами сиділа над нею, виспівувала пісеньки, колисала — три роки не спала, ні від кого не мала помочі — така трудна падала з ніг, як солома.

Три роки стояла Ніч під вікном і вислуховувала ті співанки.

Але одного разу приходить дідусь, ковтає до вікна та й каже:

— Пусти мене, жіночко, до хати переночувати, бо я замерзаю.

Пустила вона дідуся до хати, а той подивився, похитав головою та й каже:

— Ой, яка ти нещасна з тією дитинкою! Знаєш що? Лягай відпочинь, а я буду колисати твою дитину.

Жінка впала, як солома, і заснула мертвим сном.

Враз зірвалася — забула поставити молочка дитині в піч. Дивиться: дідусь колише її дитину. Поставила молочко і як упала ще раз до подушки, ну, наче вмерла. А дідусь — дитину з колиски й пішов.

Ніхто не знає, скільки спала жінка — добу чи дві. Зірвалася зі сну — дитини нема і дідуся нема.

Вибігла вона надвір. Біжить чимдуж дорогою і бачить, що сидить собі чорна панна на білому снігу. Питає жінка:

— Панночко, куди дідусь поніс мою дитину?

А то була Ніч. Озивається Ніч до жінки:

— Скажу й дорогу покажу, але виспівай мені всі ті пісеньки, які співала своїй дитині.

— Панночко, я тобі виспіваю ще більше, не гай часу!

А Ніч умовкла — не обзивається. Тоді жінка почала розпачливо співати. Довго співала, виспівала всі пісні і ще більше. Ніч їй каже:

— Йди тепер до роздоріжжя. Там буле величезний Терновий Кущ. Він тобі скаже й дорогу покаже.

Біжить вона дорогою, довго біжить — прибігає до Тернового Куща:

— Кущику-братчику, скажи, куди дідусь мою дитину поніс?

А кущ говорить:

— Скажу і дорогу покажу, але пригорни мене так, щоби я увійшов у твої груди, розвився й зацвів серед цієї лютої зими.

Обхопила вона руками Терновий Кущ, пригорнула до своїх грудей так, що виллялася вся кров. Терновий Кущ розвився й зацвів на снігу. Каже він до жінки:

— Прямуй цією дорогою. То не дідусь ішов з твоєю дитиною, то сама Смерть понесла твою дитину в невидиму країну. Дійдеш до великого Озера — Озеро тебе справить далі.

Дійшла вона до Озера та й просить:

— Озеро злоте, справ мене туди, куди Смерть понесла мою дитину.

А Озеро каже:

— Скажу і дорогу покажу, але так заплач, аби твої зіниці витекли зі слізьми й упали на моє дно аби вони засвітилися звідти і я засяяло, бо бачиш: я хмурне й мутне, а хочу, щоби і мені весело було.

Вона звела очі вгору, заплакала, опустила очі вниз й зіниці срібними перлами впали на дно озера і звідти засвітили, а її очі стали мутні. Тоді Озеро перенесло її на другий бік і сказало:

— Жінко, йди до он тієї хатини. Там жиє старенька бабуся. Вона тобі все скаже ще й твоєї дитини Квітку покаже.

Іде вона без пісень, без крові в тілі — така знеможена, така змучена! Йде без своїх зіниць і світу не бачить. Прийшла до хатини й, ніби через мутне скло, побачила стару бабусю. Просить:

— Бабусю дорога, скажи, куди Смерть мою дитину понесла? Я тобі за це все віддам, що хочеш.

— Що ти ще можеш віддати? — каже стара. — Ти свої співанки виспівала Ночі, ти свою кров вилляла на Терновий Кущ, ти свої дорогі зіниці втопила в Озері.

— Я ще маю довгі, розкішні коси, — сказала жінка.

— Давай свої дорогі коси.

Вона враз рванула обома руками, вирвала коси з голови та й віддала старій.

— А тепер, — каже стара, — подивися в цей город. Ось маячить Квітка твоєї дитини, а саму дитину Смерть ще не принесла, бо мамине серце опередило Смерть. Воно завжди боліє і страждає за дитиною, але дитина цього не відчуває.

Раптом Смерть надходить з її дитиною.

— Ух ти, Смерте проклята! — кинулася жінка. — Я тебе пустила погрітися, а ти в мене дитину вкрала! Я з тобою зараз боротися бути!

— Почекай, жінко, — каже Смерть. — Ось тобі твої пісні, котрі виспівала-с, ось твоя кров, котру-с вилляла, ось тобі твої зіниці, а ось коси. — І жінка враз стала такою ж, як була. — Тепер зажди тут, я понесу твою дитину й потім покажу, що її чекає, а тим часом полюбуйся Квіткою своєї дитини.

— Я зараз ту Квітку зірву.

— Як зірвеш, то звідси не вернешся.

Смерть понесла дитину й вернулася без неї по жінку. Взяла її за рукав і приводить до глибокого колодязя:

— Подивися.

Дивиться жінка, а її дитина бігає межи квітами, ловить метеликів; пташки співають, сади цвітуть, діти сміються, і все там є, що душа хоче.

Каже Смерть:

— А тепер ходи подивишся, що твого сина чекало.

Відкрила Смерть другий колодязь, а там її син уже великий. Б’ється він з одним хлопцем, виймає ніж і вбиває того хлопця. Його судять і присуджують повісити. Бачить вона, як сина мають підтягнути на шибеницю, й мовить:

— Смерте, роби, як знаєш. І зі мною роби, що хочеш.

А Смерть каже:

— На тобі, жінко, твою молодість, на тобі молодильний напій.

Вона зажила молодильний напій, стала враз молоденькою, розцвіла, як калина, звеселіла.

Говорить Смерть:

— Тепер іди. Здибаєш хлопця, що буде везти снопи. Буде йому перевертатися віз, а ти поможеш стримати. Потім підеш до нього додому. Вийдеш за нього удруге заміж. Ти — молода, будеш мати великий вік. Ти пройшла багато цього світа, але я дарую тобі ще одне життя. Будеш мати сім хлопців і шість дівчат. Від найменшої доньки дочекаєшся правнуків. Коли правнуку поблагословиш до шлюбу, тоді вмреш.

І вона пішла. Довго йшла, що минула весна, настали жнива. Бачить: вродливий хлопець везе снопи. На скруті фіра його перевертається, а вона добігає й каже:

— Зачекай, хлопче, я тобі поможу.

Він пригальмував трохи, підморгнув їй і каже:

— Який я хлопець, коли я вже під вуском!

А вона вихопила йому з рук вила, підтримала ними снопи та й спокійно скотилася з бережка. Він узяв її за руку й питає:

— Молодичко, чи є в тебе чоловік?

А вона відповідає:

— Ні. Як видиш мене, так запишеш мене.

Йде з парубком, але в яке село йде — не знає, бо ніколи тут ще не була. Заїжджає він зі снопами на подвір’я та й каже:

— Мамо, я привів собі дружину.

Мама сплеснула в долоні й відповідає:

— Я рада цій дружині, бо бачу, що дуже гарна.

Та й зразу стали рихтуватися до весілля. Скоро відбулося й весілля, прийшло багато людей, лише з її села нікого не було там.

Прожила вона з цим чоловіком довгий вік. Мала сім синів і шість доньок. Всі діти поженила, а коли благословила правнуку, та при врученні вінка віддала Богу духа.