Марійка та баранчик

Давно-давно жили собі чоловік та жінка. Мали вони дівчину Марійку й дуже нею радувалися, бо вона була така розкішна, така вродлива, що кожний заздрив їй за вроду.

Але Марійчина мама захворіла та й у молодих літах померла.

Поховали її. Чоловік походив пару років удівцем, але таке життя швидко надоїло — оженився другий раз.

У його другої жінки народилася дівчина, але дуже пульката. Мачусі то не сподобалося, що пасербиця така вродлива, а її донька пульката. Думає собі: “Може, друга дитина буде, як дитина?” Вродилася і друга дівчинка, але така, як жаба. Мачуха стала чоловіка точити:

— Я не знаю, що то може бути! Твоя донька, певне, чарівниця, що вона така красуня, а мої такі невродливі. Я їй лице попарю, аби не виглядала така, як косиця.

Чоловік був спокійний, а мачуха всю оскомину збивала на Марійці, де її погладила рукою, там синці відбилися. Дівчина дуже сумувала, а мачуха не могла роботи знайти для неї. Але якось подумала собі: “Що я маю робити? Де від мачухи-відьми сховатися?”

Пішла в сад, сіла під яблуню — заснула. Пробудилася: над нею стоїть баранець. Але такий худий! Такий страшний! Каже:

— Марійко, тікай з дому, бо твій батько піде на роботу, а мачуха хоче повести тебе в ліс, розкласти великий вогонь і тебе спалити.

— Йой, баранчику, — злякалася дівчина, — ти ніколи не говорив людською мовою, а тепер заговорив.

— Я не той баранчик, що ти думаєш. Ходи зі мною, бо пізно буде.

— Не піду я з тобою, а піду з мачухою, раз вона моєї смерті хоче.

— Ну то я йду наперед і сховаюся в кущах, бо не хочу, аби ти марно гинула.

А мачуха вже кличе Марійку, каже запрягати воли.

— Поїдемо, — говорить, — у ліс громадити сіно.

Поїхали. Гребуть у лісі сіно. Багато нагребли. Тоді мачуха каже:

— Бери сокиру, нарубай багато сухого гілля.

Взяла Марійка сокиру, нарубала сухого гілля та й носить на фіру. А мачуха каже:

— Носи сюди, кладемо тут, у долинці, вогнище!

— Та нащо, як так сонечко гріє?

— Я хочу смальцю з живого…

Марійка наклала вогонь, а мачуха вже рихтується кинути її в полум’я. А баранчик вибіг з-за куща, як подув! Той вогонь пішов у повітря, сіно з копиць порозношувало по цілім лісі, мачуху з волами як ухопило, то буря пригнала воли додому, а мачушині кістки розтеребило чисто по лісі.

Але й баранчик десь зник. Марійка лишилася сама в лісі й дуже боялася. Так їй запаморочилось у голові, що дорогу забула додому. Що робити? Назбирала сіна, наносила під дуба, сіла на сіно та й сидить. Увечері з’явився баранчик.

— Марійко, ти чого журишся? Боїшся? Не бійся. Я буду з тобою.

А вона каже:

— Йой, я так змерзла!

— Ти лягай, — каже баранчик, — а я тебе своїм кожухом зігрію. Спи спокійно, тут тебе ні гадюка не вкусить, ні ведмідь, ні вовк сюди не прийде.

Лягла Марійка, але не може заснути, а баранчик все:

— Засинай, Марійко, бо мусиш заснути.

Марійка вже й баранчика боїться, але задрімала. Спить Марійка, а баранчик, як свиснув, то збіглися нічні робітники — стільки, що ніхто би їх не порахував. Сказав баранчик між дубами збудувати до ранку палац, а стіни й дах облити золотом.

Марійка заснула під дубом на сіні, а вранці прокинулася на пуховому ліжку в палаці; ліжко гойдається, музика грає, але нікого ніде нема, лише напис на стіні: “Я — баран. Нічого не хочу від тебе, лишень хочу, аби ти прирекла мені, що будеш моя до смерті, а я буду твій”.

А вона каже:

— Баранчику, якби не ти, мене би мачуха на вогні спекла, звірі би мене з’їли в лісі, а ти мене врятував. Я люблю тебе, баранчику, життя своє тобі віддам, буду тебе пасти, проколю тобі вуха, закладу в них кульчики. Де ти є, баранчику мій?!

Тільки вона це сказала, як письмо зникло. Прийшли звідкись дівчата, помили Марійку, розчесали, одягли в дорогі убори, аж сама себе не впізнала в люстерці — така вона красуня.

Але появився знов напис на стіні: “Марійко, о п’ятій годині виходь у сад. Буду тебе там чекати”.

О п’ятій годині прийшли дівчата, взяли Марійку під руки, провели в сад, а там усе золотом сяє: травичка, квіти лягають до її ніг, гілочки всі гнуться до неї, нахиляються, пташки з дерев злітають і сідають їй на плече, щебечуть. Марійка така радісна, йде-любується. Приходить — ая, є столик і двоє крісел. Сіла вона на крісло — дівчата зникли.

Тут з’явився баран. Але такий величезний, така страшна вовна на ньому, що дівчина злякалася. Каже баран:

— Ну, Марічко, чи правда, що ти сказала, ніби будеш моя, а я твій?

— Правда. Але я маленького баранчика знала.

— Це я, — каже баран. — Напиши мені отут, що ти — моя.

Та й подає їй ніжку, а то долоня людська. Пише вона: “Ти — мій, а я — твоя на віки вічні”. Написала, а баран з радості так заревів, що ліс розступився, трава й квіти лягли до землі, птиці позлітали в небо, звірі сполошилися, а Марійка вуха заткнула, бо не знала зі страху, що сталося. Від того крику шкіра на барані тріснула, а з неї вийшов вродливий королевич і сказав:

— Тепер ти справді моя, а я твій! Ти мене відкупила від тяжкої ганеби. Мій батько-король ходив у чародіїв ліс на полювання. Чародій зустрів його й хотів, аби батько мене йому віддав, але батько не пішов на таке. Вони билися. Чародій убив батька і сам загинув, але, коли вмирав, закляв мене в барана. Так я став бараном. Ти не одна тут. Багато дівчат буде на нашому весіллі. Я щасливий, що, сам сирота, знайшов собі сирітське серце.

І вони поженилися.

Аудіозапис української народної казки “Марійка та баранчик” (початок казки на 15:25 хвилині, кінець на 21:26 хвилині)