Маруся Золотокоса

В одному королівстві народилася золотокоса королівна, а в другому — золотоволосий королевич. Назвали дівчину Марусею.

Того дня прилетів пташок і приніс їй перстень, в якому було щастя. Опустив перстень й прощебетав королеві:

— Коли вашій дочці прийдуть літа, що вже треба видавати заміж, то не чекайте, поки до неї прийдуть сватачі, а відсилайте її з перснем до королевича, бо інакше її ніхто не посватає.

А ці слова підслухала Баба Яга і підіслала свою невродливу доньку, аби найнялася бавити королівну.

Поки королівна росла, дочка Баби Яги старілася. За той час батько королівни вмер, а королевич залишився круглим сиротою.

Настав той день, що Маруся повинна їхати до королевича. А до нього так тяжко далеко, що треба добиратися конем.

Виводить мати зі стайні золотогривого коня й каже наймичці збиратися з її Марусею, бо саму боїться висилати в дорогу.

А щоб з дочкою нічого лихого не сталося, то дає їй на палець той перстень, у якому є щастя.

— Дивись, дочко, — каже вона, — не втрать той перстень, бо пропадеш.

Посідали золотокоса королівна й дочка Баби Яги на золотогривого коня і їдуть. Їхали цілий день, і захотіла Маруся напитися води.

Повернули до якогось ставу, Маруся злізла пити воду, і той перстень зсунувся із пальця й упав у воду. Тут підпливла риба й проковтнула його.

І пропало Марусине щастя.

Підходить вона до коня, а її супутниця каже:

— Присягнись сирій землі, що скажеш королевичу, — не я служниця, а ти. Коли ні, то зараз будеш у цьому ставку.

Золотокоса королівна злякалася старої наймички і присягнула сирій землі, що скаже так.

Приїхали до золотокосого королевича й дочка Баби Яги повіла, що вона його наречена. Королевич повірив, і зробили весілля:

Після весілля дочка Баби Яги каже:

— Я би радила мою служницю стратити, а коневі відтяти золотогриву голову й настромити на палю, щоб прикрасити наші ворота.

А він відповідає:

— Нема за що таку файну дівчину страчувати. Хай ліпше вона пасе наші вівці.

А коневі наказав стяти голову й настромити на палю.

Золотокоса Маруся щодня гонить вівці пасти, чеше довгі коси й співає.

Так вона гарно співала, що вівці не паслися, а ставали на задні лапки й зачаровано слухали її. І робилася золотокоса Маруся ще краща, як була.

Тоді дочка Баби Яги підмовила збитошника-хлопчика Івася, аби він на пасовищі знущався з дівчини: клапатив коси й не давай їй їх розчесати.

Він так і робив.

А золотокоса Маруся попросила вітра:

— Повій, повій, вітре — любий дружку. Скинь з Івасика капелюшку.

Вітер подує, зірве з Івасикової голови капелюх, капелюх котиться, а Івасик біжить услід, ловить, а вона за той час розчеше золоті коси.

Приганяє золотокоса Маруся вівці, а кінська голова говорить:

— Гай-гай, королівна вівці пасе, а дочка Баби Яги з королевичем за столом.

Та й так кожний раз.

А на пасовищі золотокоса Маруся співала, а вівці слухали.

Пішов королевич на полювання й підслухав її пісні. Тоді підкрався під ворота й учув, що кінська голова говорила.

Направився він до палацу, тут же наказав дочку Баби Яги стратити, а сам став жити з тією, що вівці пасла.

Аудіозапис української народної казки “Маруся Золотокоса” (початок казки на 3:34 хвилині)