Пан та приказчик

…Був такий пан ще за кріпацтва і жив одиноко, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, і на світі такого не було, а прикажчик знав сеє добре, та як і не знать? — всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там злот, чи що, і вже всякому видно, що злот стоїть, самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, — видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п’ятнадцять, чи й більше, а він все догоджав, а він все догоджав, а пан все більше й більше любить його, більше йому ввіряється; дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому звалив, усе ввірив. От і приходить раз прикажчик до пана: так і так розказує йому, — та так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав він та й каже:

— Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, — один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.

А прикажчик йому в пояс.

— Дякую, — каже, — за вашу велику ласку, тілько спасибі, не можу я чай пити й обідати.

— Чому? — питає пан.

— Не їм я, — каже прикажчик, — і не п’ю зроду.

Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє: “Не їм і не п’ю зроду!”

Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п’є, та все старається. Ввірився пан і в сьому.

— Як же ти так живеш? — питає якось прикажчика. — Умерти ж можна.

— Чого ж тут умирать? — каже прикажчик. — Я таку штуку знаю, що всякий може одвикнуть пити й їсти.

— Справді?! — зрадів пан. — Так одучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скілько-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!

— Що ж, — каже прикажчик, — я з великим задоволенням, аби тільки захотіли.

— Та як же не хотіть, помилуй! — каже пан. — Коли ж ти мене одучиш? — питає.

— Та коли завгодно, — каже прикажчик, — хоч і завтра почнем.

Дождали завтрього, запріг прикажчик бідку, узяв мотузку і під’їхав до крилечка.

— Як же ти мене одучиш? — питає.

— Отак і отак, — розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тій бідці. А там, бачите, верстов за три-чотири та було провалля і таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніякими силами не можна. От і приїхали вони до того провалля.

— Посидьте, — каже прикажчик, — днів три чи чотири у цьому проваллі і їсти більше не схочеться ніколи.

Радіє пан, що менше витрат буде, та скорій наказує опустить його, а хто запитає, де, мов, пан, скажи, — каже, — що поїхав у Київ абощо.

Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:

— А що, пане, їсти хочете? — питає.

— Хочу, брат, — мовить пан.

— Нічого, паночку, це воно так зразу, — одказав прикажчик та й знову поїхав собі додому.

Приїздить знову на другий день.

— А що, паночку, їсти хочете?

— Хочу, брат, сильно! — аж ніби із серцем проказав пан.

— Нічого, нічого, паночку, — каже прикажчик та й знову поїхав.

Приїздить так і на третій день.

— А що, пане, їсти хочете?

— Хочу, — кричить пан. — Тягни скоріш!

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, трудно цей день, а тоді й байдуже, побачите! — Та й поїхав додому без пана.

Після сього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:

— А що, пане, хочеться їсти?

— Хочу! — вже ледве вимовив пан.

— Скоро не захочете, — проказав прикажчик і поїхав од того провалля.

Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:

— А що, пане, хочеться їсти?

А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махав, не треба б то, чи що.

Добре. Запріг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, положив на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз’їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, — ледве дихає.

— Що з вами? — питають.

А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:

— Розкажи нам про нього, ти все знаєш.

А прикажчик хлипає, витираючи очі.

— Нічого, — каже, — я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.

А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі бумаги і почав їх читать всьому панству, а в бумагах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.

— Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.

А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.

Полежав пан день та й Богу душу оддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз’їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!

Аудіозапис української народної казки “Пан та приказчик”

Аудіозапис української народної казки “Пан та приказчик”