Песинський, Жабинський, Сухинський і золотокучеряві сини цариці

Були собі чоловік і жінка, і мали собі три дочки. І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — низенька, бровата, губата, вирячкувата…

Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:

— Це Бог плаває.

— Де там тобі Бог? То цар плаває, — каже друга.

— Ох, ні, сестрички. Це плаває царевич, — каже третя.

Старша каже:

— Коли б мене той Бог узяв, то, скільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.

— Коли б мене, — каже друга, — цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.

— Коли б мене, — каже третя, — той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.

Почув це царевич, підплив та й каже:

— Здорові були, дівчата! Боже поможи!

— Здорові, спасибі!

— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?

— А там, — кажуть, — ми живемо, де зима з літом стрічається.

Він собі думав, думав та й питає:

— Як же, — каже, — це так?

— Та так: зима ковзається, а літо качається.

Приїхав він додому, сів і думає:

«Де ж це зима з літом зустрічається? Поїду пошукаю!»

Осідлав коня й поїхав.

Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! – думає він собі. — Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».

Зайшов він в ту хату — аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна другій:

— Оце, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?

А третя сидить на печі та й не чує і не бачить.

— А що, дядьку, — питає царевич, — де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.

— Де ж таки? Щоб цар та прийшов до мужика дочку сватати? Це ви, — каже, — з мене смієтесь.

— Ні, покажи, покажи!

— Ось, — каже, — дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!

Вона встала з печі.

— Оце, — каже царевич, — моя буде! Будеш тепер моїм тестем.

Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п’ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об’їжджати царство своє. От він, від’їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):

— Гляди ж, щоб ти мені догледіла жінки моєї.

Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з’явилась у цариці дитина. Та баба зав’язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.

Приїздить царевич, а та баба його й зустрічає:

— Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів», — а вона Песинського привела.

— Нехай, — каже, — буде!

Пожив він дома ще п’ятнадцять днів. Від’їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:

— Гляди ж, — каже, — тепереньки, що вона приведе!

Поїхав царевич на службу. У цариці знов з’явилась дитина.

Баба очі цариці зав’язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.

Їде царевич додому, а вона й стрічає:

— Казала ваша жінка: «Буду синів-золотокучерявців водити», — а тепер привела Жабинського.

— Нехай, — каже царевич, — і це буде!

Пожив він трохи вдома. Іде знов своє царство оглядати й наказує бабі:

— Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!

Прийшов час, привела цариця сина-золотокучерявця, а баба кинула його в криницю, а їй підкинула дитину суху-суху та погану.

Приїздить царевич, а баба його й стрічає:

— Казала ваша жінка: «Буду синів-золотокучерявців водити», — аж вона привела одного Песинського, другого Жабинського, а третього Сухинського.

Прийшов царевич, подивився на ту дитину — аж воно сухесухе та погане таке, — лишечко…

Збирає царевич усіх своїх начальників і радиться з ними, що зробити жінці за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб’ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».

От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся Песинський і заворушився — обперся в дно ногами — воно й вискочило. Повилазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море Песинський, Жабинський і Сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.

Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.

— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.

Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:

— Їдьте цим мостом куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.

Поїхали вони через той міст, а Песинський і біжить за ними віддалік! Стрічає їх цар і питається:

— Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один Песинський, другий Жабинський, третій Сухинський. Оце вони, — каже, — зробили міст аж сюди.

— Певно, моя жінка, — каже царевич.

Виходить його баба-послужанка та й каже:

— Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Той собачка як побіжить, вислухавши це. Викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.

Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.

— Зайдіть, — каже, — чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.

Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.

— Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови три сини: один Песинський, другий Жабинський, а третій Сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.

Вийшла баба-послужанка та й каже:

— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.

Собачка почув, побіг по свого брата Сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба.

Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:

— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.

Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вдова й каже:

— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете куди вам треба.

Їдуть вони, а собачка за ними біжить.

Стрічає їх цар:

— А що, — каже, — братці, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один Песинський, другий Жабинський, а третій Сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте — срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко в яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там, — каже, — так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.

Виходить із хати баба-послужанка й каже:

— Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.

Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів Жабинський під лядою, а Песинський і Сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються. От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в’ються; а Жабинський — ліп! та й зачепив лядою — ті золотокучерики й остались. Взяли вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому — мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.

Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:

— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.

Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає:

— Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.

— Е, — кажуть, — ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один Песинський, другий Жабинський, третій Сухинський, і коло хати стоїть яблунька — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум’яненьких…

— Ах, — каже царевич, — це ж моя жінка.

Виходить баба, а він і каже:

— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, Жабинських, Сухинських моїй жінці попідкидала.

Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:

— Правда, царевичу!

Загадав той царевич, щоб ту бабу прив’язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.

Аудіозапис української народної казки “Песинський, Жабинський, Сухинський і золотокучеряві сини цариці”