Премудра Іляна

Був собі один бідняк, і мав він сина Леся.

Полював раз Лесь у лісі і почув прекрасний пташиний голос. Пішов він на голос та й побачив таку красну пташку, що очей не можна було відвести.

Підкрався хлопець і зловив пташку. А вона заговорила:

— Зловити ти зумів. Але чи вдасться тобі за жінку мене мати?

Приніс Лесь пташку додому, і стала вона красною дівчиною.

— Я буду твоєю жінкою, — каже вона. — Лише не смієш випитувати, що я роблю. Як спитаєш, знову стану пташкою і відлечу у свої краї.

Живуть собі Лесь з Іляною (так звали жінку), вже й синок у них народився, такий красний, такий розумний. Та чудною стала Іляна. Батько пестить сина, а мати б’є, батько хвалить, а маги лає.

Недовго тішився Лесь, довелося йому скоро сина поховати. Плаче бідний батько, побивається, а мати й одну сльозу не впустила.

Незабаром померла і Лесева мати. Сумує Іляна, ледве на ногах держиться, аж серце в неї з жалю розривається.

Дивується Лесь: за старою свекрухою Іляна очі виплакала, а за сином і дня не сумувала. Не витерпів і спитав, чому вона така чудна.

— За старою матір’ю я плачу, бо такої доброї жінки тяжко в світі знайти. А за сином не сумувала, бо він став би великим злочинцем, через нього зосталось би немало вдів і сиріт. Тепер ти знаєш, що хотів знати, а я мушу покинути тебе.

Сказала це і пташкою у вікно вилетіла.

Зажурився Лесь, що жінку втратив, і пішов її шукати.

Три роки блукав він світами, та ніде не чув про дивну пташку. А одного разу зайшов до старого мельника. Привітався, а мельник каже:

— Як маєш що молоти, давай нараз.

— Не за цим я до вас прийшов, — каже Лесь. — Шукаю я свою премудру Іляну, що пташкою від мене відлетіла. Чи не помогли б ви мені.

— Як добре пам’ятаю, — відповідає дід, — два роки тому он там, на березі, вона відпочивала. Та не одні постоли[1] треба порвати, аби її знайти. Ліпше наймися до мене за помічника, може, разом щось придумаємо.

Згодився Лесь і став мельнику допомагати. А дід добре годує свого слугу і сильним напоєм його поїть. Вже одною рукою Лесь мішок з мукою, як пір’їнку, піднімає. Сам дивується, звідки в нього така сила.

— Щось я дуже сильним став, — каже раз мельнику.

— Так і має бути. Мусиш на мізинцю підняти дванадцять метрів[2] свічок, бо інакше не знайдеш премудрої Іляни.

Минув рік. Зв’язав мельник дванадцять метрів свічок і дає Лесеві:

— Ану спробуй підняти.

Хлопець узяв в’язанку мізинцем і ледве з місця зрушив.

— Треба тобі, Лесю, ще в мене служити, — похитав головою дід.

Помагає Лесь мельникові, добре їсть, меди п’є, а через рік знову свою силу пробує. Взяв мізинцем в’язанку свічок і до плеча підняв.

— Ще слабий ти, — каже старий.

Минув і третій рік. Взяв Лесь в’язанку мізинцем і грається нею, ніякої ваги не відчуває.

— Тепер можеш іти за жінкою, — каже мельник. — Але пішки не дійдеш у її країну. Сховайся у велику ладу[3] з мукою, що в коморі стоїть. Прилетить старий ворон, щоб перенести муку у ту країну, де живе премудра Іляна. І тебе з мукою перенесе. Даю тобі клубок ниток і дванадцять метрів свічок. Як будеш у державі премудрої Іляни, свічки запалиш і клубок кинеш перед собою. Йди за ним, і знайдеш свою жінку.

Подякував Лесь мельникові, попрощався і сховався в ладу з мукою. Свічки та клубок із собою взяв. Опівночі прилетів ворон, переніс у дзьобі ладу через море і висипав муку разом з хлопцем у величезній коморі.

Запалив Лесь свічку, кинув клубком перед себе. Клубок покотився, і хлопець пішов за ним. Іде та йде. Свічка одна згорить — він другу палить. Бачить, і клубок мало не весь розмотався, та й остання свічка догоряє. Підвів голову, а перед ним палата закрутилася на курячій лапці і зупинилася дверима проти нього.

Зайшов Лесь до палати, а там на залізній постелі три гадюки лежать. Хлопець був дуже зморений. Не довго думав, ліг між гадюками і заснув.

Вранці прокидається, а коло нього троє красних дівчат. І премудра Іляна між ними. Побачила, що Лесь уже не спить, і питає:

— Нащо ти прийшов сюди, на край світу?

— Прийшов я, бо жити без тебе не можу, — відповідає Лесь.

— Коли хочеш зі мною жити, кинь мене в котел з пареним молоком.

— Де б я таке зробив! — каже Лесь. — Як можу тебе погубити?

— Доки не переварюся, буду гадюкою. Та не розпитуй мене, а кидай.

Закрив Лесь очі, кинув жінку в гаряче молоко і в котел глянути боїться. А за пару хвилин стояла премудра Іляна коло Леся, та ще краща, як була.

Відтоді Лесь ніколи не випитував, що його жінка робить.

Примітки

[1] Постоли — шкіряне селянське взуття, яке прив’язували мотузками до ніг.

[2] Метр — тут: центнер, міра ваги, що дорівнює 100 кг.

[3] Лада — ящик.