Про блудного сина, що втратив маєток і знову набув

Був багатезний пан. Мав дванадцять фільварків. Жив він з жінкою і мали дорослого сина. Старий пив-гуляв, але добре вів господарство й усього мали доволі. Думав, що вічно буде жити. Але якось захворів, скликав знайомих, жінку, сина і каже:

— Я буду вмирати. Залишаю на тебе, сину, свій маєток. Шануй маму і так роби, як я робив: аби в тебе гості бували, аби ти з ними і погостився, і випив, але добре господарство тримай, так, як я, газдуй…

І на цім слові старий помер.

Поховали пана — починає син газдувати. Друзів у нього, а друзів. П’ють, гуляють, веселяться. Уже пропив один фільварок, пропиває другий, третій… Залишився лише той один будинок, де живе з мамою. Думає і його продавати, бо нема за що пити.

А мати почала плакати:

— Ти вже все пропив-прогуляв, а як будемо далі жити?

— Не плачте, мамо, стільки людей у нас гостилося і пило, що аби лише по одному разові на рік ми до кожного у гості приходили, то до смерті в гаразді доживем.

А мати каже:

— Я, синку, звідси нікуди не піду, а ти сам попробуй, як вони будуть тебе приймати.

Йде він до одного приятеля:

— О, добре, що ви прийшли! — радо зустрічають його.

Погостився, переночував, провели його до другого товариша. Там так само приймають. На третій день — він у третього, на четвертий — у четвертого. Так він ходив цілий рік, поки не обійшов усіх знайомих. Через рік йде він знову до першого. А товариш заздрів його через вікно та й каже до жінки:

— Вже йде до нас той пияцюра. Я сховаюся, а ти скажи, що мене нема вдома.

Жінка виходить назустріч гостеві й говорить:

— Прийдете хіба завтра, бо нині нема чоловіка вдома.

Повертає він до другого — тут чує таке саме. Прийшов до третього — не прийняли… Сів він собі під плотом і гірко заплакав: “Добре мені мати казала, а я не слухав”. Дуже зголоднів. Заходить до корчми — колись ресторанів не було, лише корчми, — дивиться, як інші їдять, а йому аж слина точиться.

А в тій корчмі пив якийсь великий панисько, але з одним оком. Дивиться він на хлопця і нарешті питає:

— Звідки ти і хто ти?

— Звідти й звідти, той і той.

— Чув про тебе. А що тут шукаєш?

— Якоїсь роботи шукаю.

— А що ти знаєш робити?

— Нічого не знаю — лише пити, їсти, веселитися.

— І це добре. Візьму тебе, будеш у мене служити. Я тобі дам наперед стільки грошей, аби тобі стало на цілий рік. Рівно через рік я прийду по тебе й зробиш мені одну послугу. Якби думав утікати, то я тебе й на тім світі знайду.

— Добре.

Панок утішився і думає: “Коби рік перебути, а там побачимо”.

Так він цілий рік забавлявся, пив, веселився. А у веселості час скоро минає. Рівно через рік з’явився той чоловік і наказав збиратися. Вивів його під ліс, вийняв великий шкіряний мішок і говорить:

— Тепер лізь у цей мішок. Він тебе винесе на золоту гору. Там набереш повний мішок золота і скинеш на землю, щоб ми знову мали за що цілий рік пити й гуляти. Як лише скинеш золото, я його висиплю з мішка, а мішок пошлю по тебе.

— Добре.

Заліз хлопець у мішок і опам’ятався на височезній золотій горі, що так світила, як сонце, а каміння на ній було з щирого золота. Набив він золотом той мішок, зав’язав і спустив з гори.

Чекав він один день, чекає другий — мішок не прилітає. А гора така стрімка і висока, що зійти ніхто не зможе. Йде він шукати якоїсь їжі. Йде, йде, — дивиться, а недалеко стоїть великий діамантовий палац. Коло нього купа людських черепів і кісток.

Став він над ними і промовив:

— Ось, де я собі смерть знайшов!

Але заходить до палацу. На різьбленім кріслі сидить старий бородатий Велетень. Як заговорив, палац здригнувся.

— Ти вже украв мішок золота Одноокому. За це він прислав мені тебе на обід.

Каже хлопець:

— Я ніколи ні в кого нічого не крав. Якби я знав, що це ваше золото, то не брав би.

І розповів дідові Велетневі про своє життя.

Вислухав його старий і говорить:

— Маєш щастя. Я вже старий і незабаром умру. Віднині будеш мені варити їсти, обходити мене в ліжку, а за це, як буду вмирати, нагороджу тебе.

— Добре.

Так він коло нього ходить, годує, напуває. Минає місяць, другий, але Велетень ще не вмирає. Стало хлопцеві так нудно, що ну… Приходить до старого й каже:

— Зробіть щось, діду, аби мені веселіше було. Дивиться, кожна звірина, кожна пташка — все пару має, а мені молодому, одинокому дуже скучно.

— Добре, я тебе послухаю. Іди, — каже, — туди і туди, там і там побачиш озеро. До того озера прилітають купатися три качки. На березі вони перекидаються в дівчат. Котра тобі найбільше сподобається, сховай її крильця. Як би вона не просила, не віддавай, поки жити з нею будеш. Віддаси — полетить геть від тебе і вже не знайдеш.

Він так і зробив.

Приходить до того озера і ховається в кущах. Чекає.

Якраз надвечір прилітають три качки. Сіли й перекинулися в трьох надзвичайно вродливих дівчат. Пішли всі три купатися, а на березі залишили крила й пір’я.

Хлопцеві сподобалися всі три дівчини, але найбільше — наймолодша. Підкрався непомітно й сховав у пазуху її крила й пір’я.

Дівчата скупалися, вийшли на берег. Дві з них знову перекинулися в качок і полетіли. А наймолодша стоїть і плаче:

— Озвися той, хто взяв мої крила!.. Як ти дівчина — віддай, сестрою будеш, як ти хлопець — віддай, братом моїм будеш, як старий чоловік чи жінка — віддай, батьком чи матір’ю мені станеш.

А він виходить із кущів і каже:

— Я взяв твої крила. Не хочу братом твоїм бути, а хочу з тобою жити, як чоловік з жінкою.

— То віддай крила.

— Крил ти більше не побачиш.

Подивилася вона сюди-туди і каже:

— Най буде.

Приходять обоє до того діда-Велетня.

Подивився дід на дівчину й говорить:

— Крильця, сину, ніколи не віддавай, бо покине тебе, а сама полетить.

Живуть обоє в діда. Вже весело їм. Але через короткий час кличе дід хлопця до себе й каже:

— Слухай, сину, я вмираю. Без мене ти тут не зможеш жити, бо ця гора і все, що на горі, зачароване. Як мене похорониш, підеш з жінкою на самий вершечок гори. Там на срібній траві пасуться два воли, коло волів є ярмо, віз і вся упряж. Запряжеш ті воли, налаштуєш повний віз золота, сядеш з жінкою на віз, і воли знесуть тебе аж до твоєї хати. Дорогу їм не треба показувати. Того золота і тобі стане, і твоїм дітям, і онукам. А воли відпусти назад, бо, як не відпустиш, біду будеш мати.

Похоронили діда. Вийшли на вершину гори, дійсно, пасуться воли. Запріг їх, набрали золота, посідали й опинилися коло його дому. Дивиться син, а мати така бідна, аж синя. Збирається вже в найми, кавалок хліба заробити.

Як побачила сина, втішилася дуже й питає:

— Де ти був, сину?

А він каже:

— Мамо, вже будемо добре жити.

Купили новий будинок, купили поле. Придбав син залізну шафу й сховав до неї крильця. Ключ завжди носив при собі.

Вже чекають, що має народитися дитина. Їде він на кілька днів на полювання. Віддає ключ матері й застерігає:

— Мамо, аби ти не дала нікому цей ключ і сама не дивилася до шафи.

— Добре, сину.

Недалеко від’їхав він, як народжується дитина. Мати така рада, що має внука, — не знає ні де стати, ні де сісти.

Минає день, другий. Бере невістка дитину на коліна, а стара каже:

— Йой, яка ти файна, невісточко!

А вона відповідає:

— Ви мене гарною ще не бачили. Ваш син мене бачив, коли я крильця мала. Якби ви мене з крильцями побачили!

— А де ж ділися твої крильця?

— Та тут, в оцій залізній шафі.

— Я маю ключ від шафи. Я тобі дам. Покажися мені.

Відімкнула стара шафу, дала невістці крильця. Вона вхопила їх, стала качкою, взяла з ліжка дитину і — надвір. Сіла на бережок і людським голосом каже свекрусі:

— Перекажи своєму синові, най шукає мене. Як знав сюди привезти, най знає, де знайти.

В цю ж хвилину мисливцеві на полюванні зробилося так недобре, так неспокійно, що не може собі місця знайти.

Приїздить він додому, а мати в сльозах. Входить до покоїв:

— Мамо, а де моя жінка?

Розповіла мати, що сталося. Зажурився син і каже:

— Ви тепер маєте все, а я нічого. Піду світами, може, її знайду.

Іде він, йде — зайшов у дрімучі ліси. Має він зброю і йде далі. Чує з-за кущів рев, цвірінькання і писк. Йде туди і бачить там лева, мишу, горобця й неживого коня. Усі сваряться, а до ладу ніяк дійти не можуть.

Побачили його й промовляють людським голосом:

— Будь такий добрий, поділи нас, чоловіче. Ми тобі у великій пригоді станемо.

— Добре, — відповідає.

Відтинає коневі голову і каже:

— Це для тебе, мишко, обгризеш — наїсишся, а з черепа зробиш собі хатку.

Задоволена миша почала собі раду давати.

— А за це, — каже, — візьми собі три мої шерстинки. Як схочеш мишкою стати, візьмеш їх під язик і станеш.

Розпоров він живіт коневі й витяг тельбухи. А в шлунку повно вівса.

— Оце, горобчику, твоя пайка. Ти любиш овес, то дзьобай.

Дав йому горобець три пір’їнки й теж сказав, щоб поклав під язик, як схоче горобцем стати.

— А ти, леве, — цар звірів. Ти маєш м’ясо з коня.

— За це, — каже лев, — витягни з мене три шерстинки. Як візьмеш їх під язик — станеш левом.

Попрощався з ними, відійшов трохи й подумав собі: “Тепер я хочу горобцем бути”. Поклав пір’їнку під язик, став горобцем і летить. Прилітає на високу гору. Дивиться — на горі стоїть старенька хатина. Думає: “Зупинюся тут відпочити”. Заходить — сидять там старенький, як світ, дідусь і ще старша бабуся.

Привітався з ними. А дід питає:

— Слухай, чоловіче, звідки ти взявся? Я свій вік вже звікував, мій тато старший був, а дід ще старший за тата, але людини з землі ніхто тут не бачив.

А він каже:

— Добрий молодець всюди побуває.

— Куди ж ти йдеш?

— Службу шукаю.

— Будь у нас.

— А що робити?

— Робота знайдеться, коби руки. Будеш вівці пасти. Лише не пускай їх в он той город. У тій хаті три дівчини живуть. Як наша вівця забіжить у їх город, то вони її забирають і вже не віддають.

Щось тьохнуло в його серці: “Чи нема між цими трьома моєї жінки? Ей, що буде, те буде — перевірю”.

Виганяє вівці на пашу, а дід каже:

— Вважай, що ці дівчата можуть і ведмедя на овець випустити.

— Нічого-нічого. Я ведмедя не боюся.

Виганяє овець прямо до тієї хати, де дівчата живуть. Звідкись вискакує величезний ведмедище — і до овець. Він тоді кладе під язик левину шерсть, перекидається в лева і роздирає ведмедя. Заганяє тоді вівці прямо в город тих дівчат, а сам лягає спати.

Вискакує з хати найстарша дівчина і каже:

— Давно вже ми на дідові вівці чекали.

Загнала вівці до своєї стайні, замкнула, а сама сховалася в хаті.

А він лише прикинувся, що спав. Побачив — це дійсно одна із тих, що купалися в озері.

Приходить під хату і просить, щоб відчинили двері. Але дівчата навіть слухати не хочуть. Він тоді каже:

— Віддайте вівці!

— Не віддамо. То дідові вівці, а він здавна нам шкоду робив.

— То мої вівці.

Але вони лише сміються.

Взяла його злість. Перекинувся в мишку, заліз до хати: його жінка сидить з дитиною.

— Збирайся, — каже він їй, — додому.

— Ти мене й тут знайшов?

— Я тебе і на тім світі знайду.

— Ось тепер я можу з тобою жити. Сестри, це мій чоловік.

Файно обнялися, поцілувалися. Сестри зробили їм весілля й запросили старих діда й бабу. Старі так танцювали, що пообривалися їм жили. Став він горобцем, жінка качкою, а дитина голубеням і прилетіли додому.

Донині добре собі живуть і хліб жують.

Аудіозапис української народної казки “Про блудного сина, що втратив маєток і знову набув”