Про братів-близнюків

Був колись цар і мав файну жінку. При пологах вона вмерла, і залишилося двоє сиріт-близнюків. Були то діти як діти, лише мали золоте волосся на голові.

Скоро цар оженився другий раз. Але мачуха дуже не любила цих двох хлопців.

У короткім часі цар збирається в похід, а синів залишає з жінкою.

А було це влітку, на лугах повно квітів, і діти бігають, збирають їх.

Одного разу побігли золотоголові брати аж над річкою, а мачуха підкралася й штовхнула їх у воду. Того ж самого дня вернувся додому цар і питає:

— Чому не зустрічають мене сини?

А жінка відповідає:

— Ой, нема твоїх синів! Пішли на прогулянку й не вернулися.

Казав цар шукати, але ніде їх не знайшли.

Вже лягають спати, лише царева жінка не спить. Бачить вона через вікно, що лугом ідуть дві золоті тіні. Мачуха закрила вікно, лягла і вже не вставала, бо боялася.

А в царя була наймичка, що дуже кохалася в квітах. Взяла вона коновки, набрала з річки води і поливає квіти перед палацом. Полила і теж пішла спати.

На ранок перед вікнами палацу у городчику виросла велика яблуня, а на ній — двоє золотих яблук. Але мачуха здогадалася і каже цареві:

— Я дуже хочу тих яблук. Скажи, аби зрубали дерево і принесли мені яблука на обід.

Та наймичці приснився вночі сон, що хтось говорить, аби вона взяла з яблуні дві тріски і поклала у гній. Наймичка так зробила. І з тих двох трісок виросли два явори. Ростуть день, ростуть два — вже великі — і ніби не шумлять, а говорять голосами тих хлопчиків:

— Нас зла мачуха стратила, а тато того не знає.

Підслухала їх розмову царева жінка й каже:

— Царю, як ти мені чоловік, то зрубай два явори і зроби мені й собі ліжка.

Зрубали два явори, майстри зробили ліжка й поставили до покою, де цар з царицею сплять. Лягають вони спати, а цариці не спиться. Серед ночі чує, а ліжко ліжка питає:

— Чи легко тобі, братчику?

— Легко, бо на мені наш рідний татко лежить.

— А мені тяжко, бо на мені та мачуха спить, що нас зі світу зжила.

Рано каже вона цареві:

— Порубай ці ліжка, бо на своєму я спати не можу.

А наймичка спала й приснилося їй, аби взяла з порубаних ліжок дві трісочки і кинула на воду.

Лише вона так зробила, як виходять з води два золотоголові хлопчики й починають знов бавитися на лузі. Надходить ніч, а до палацу їх ніхто не бере. Йдуть до сільської хати ночувати.

Чують, що цар за ними поминки робить і запрошує усіх, хто є живий. Йдуть люди, і вони йдуть. Всіх запросили за столи, гостять, а на малих ніхто уваги не звертає.

Бачить цар, що діти голодні, й кличе за стіл.

— Ні, ми не підемо.

Тоді цар каже кухарці погостити їх окремо.

Діти голодні, їдять, а цар гладить їх по головах і згадує синів. Не стримався і з жалем каже:

— Ой, синочки, ви будете жити, а своїх я вже не побачу!

Стало синам шкода батька і говорять:

— Не сумуй, тату. Це ми твої сини, але вже повиростали. Мачуха нас у ріку кинула, і ми довго не могли бути разом, аж наймичка нас врятувала.

Заплакав цар і тут же наказав кинути в ріку свою другу жінку, так, як вона його синів кидала.

Цар оженився з наймичкою, і вони добре жили собі.

Аудіозапис української народної казки “Про братів-близнюків”