Про Івана Багатого

Іван Багатий жив у курені голий і мав собі кота. Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.

Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.

— Здоров, котику!

— Здоров, вовче!

— Куди ти, котику, ідеш?

— Іду, — каже, — до царя, позивати Івана Багатого.

— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б’ють, проходу не дають.

— Скільки ж вас є?

— Нас є сто, — відповідає вовк.

— Збирайтеся, — каже кіт, — усі.

От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:

— Здоров, царю!

— Здоров, котику! — відповідає цар.

— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.

— Спасибі, — каже цар, — за такий подарунок.

А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.

От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з’їв.

Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.

«Оце, — думає Іван, — він поїв сало!» Кинувся до сала — нема.

Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.

Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.

— Куди ти, котику, ідеш?

— Іду, — каже, —до царя позивати Івана Багатого.

— За що ж ти його будеш позивати?

— Уже, — каже, — два рази мене бив. Останній раз так побив, що я два дні за куренем лежав, уже думав, що пропаду.

— Підемо й ми з тобою, бо і нас б’ють і проходу не дають.

— Багато ж вас?

— Сто.

— Збирайтеся ж усі, щоб ви разом прийшли до царя.

От іде котик попереду, а кабани за ним. Прийшли до царя, кіт побіг наперед і каже:

— Здоров, царю!

— Здоров, котику! А що ти нам скажеш?

— Прислав вам Іван Багатий у подарунок сто диких кабанів.

— Подякуй Іванові Багатому за його подарунки. А кабанів я велю стрільцям обступити і побити.

Обступили стрільці тих кабанів і всіх перебили. А кіт побіг до куреня і знову сало з’їв. Відлупцював його Іван Багатий ще дужче.

Вичуняв трохи котик і побіг до царя знову позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, коли зустрічає на дорозі зайців.

— Здорові були, зайці!

— Куди йдеш, котику?

— До царя, позивати Івана Багатого.

— Що ж він тобі зробив, що ти його позивати йдеш?

— Уже три рази бив мене.

— Чи не можна було б і нам з тобою піти?

— Чого ж ви до царя підете?

— Нас б’ють і проходу не дають.

— А скільки ж вас?

— Сто.

— Глядіть же, — каже кіт, — щоб ви всі прийшли до царя.

— Добре, — кажуть, — усі разом так і підемо в двір, як овечки в кошару.

От і забрав їх котик з собою: сам біжить попереду, а зайчики за ним скачуть. Прибіг котик до царя і каже:

— Здоров, царю!

— Здоров, котику! А що ти нам скажеш?

— Прислав вам Іван Багатий у подарунок сто зайців.

— Подякуй йому та скажи, що в мене є дочка, нехай він приїжджає свататись…

(Цар, бачте, думав, що Іван Багатий справді-таки багатий.)

— Добре, — відповідає котик, — скажу. — Та, може, ще не захоче приїхати до вас.

— Чому не захоче? Ти йому скажи, що в мене землі, золота, срібла й усякого добра — чимало.

— Добре, — каже котик, — скажу.

От котик прибігає до куреня і каже:

— Іди, Іване, зі мною до царя. Я тебе оженю.

— Як же я піду, коли я голий?

— Іди, іди! Я тебе в дорозі одягну.

От Іван підходить до царського двору, котик його подряпав, подряпав і побіг. Сів Іван та й думає: «Що тут робити? І додому б вернувся, та дороги не знаю. Оце проклятий кіт віддячив мені за те, що я його бив за сало…» А котик побіг до царя і каже йому:

— Нас перестріли розбійники, відібрали і гроші, і одяг, і коней, а Івана Багатого побили до смерті.

Цар наказав дати одежу і вислав коней. Івана одягли, взули і привезли до царя. Пожив він там з тиждень, а може й більше. Уже й весілля відгуляли, пора молоду додому везти, а він усе гостює.

От старий цар збирається до зятя їхати. Іван Багатий і каже котику:

— Куди ж ми їх повеземо? Ти ж сам знаєш, що у нас курінь.

— Я тебе, — каже котик, — заведу до палацу! Не журись!

Побіг котик попереду, а вони за ним їдуть. І військо іде, з гармати палить.

Котик побіг та й побіг, коли дивиться — при дорозі пастух пасе коней. Котик його і питає:

— Чиї то пасуться коні?

— Змієві, — каже пастух.

— Не кажи, — навчає котик, — що змієві. Кажи Івана Багатого, бо грім тебе вб’є.

От під’їхав цар і питає пастуха:

— Чиї коні пасеш?

— Івана Багатого, — каже пастух.

— У нас таких коней нема, як у нашого зятя, — каже цариця.

А котик далі побіг, коли дивиться — пасе пастух худобу, він його й питає:

— Чия то худоба?

— Змієва, — відповідає пастух.

— Не кажи, — знов повчає котик, — що змієва, коли хочеш на світі жити. Кажи: Івана Багатого.

Під’їжджає цар і питає:

— Чия то худоба?

— Івана Багатого, — відповідає пастух.

От цариця подивилась, подивилась та й каже:

— Яка у нашого зятя худоба славна! У нас такої нема.

А котик тим часом встиг побігти до палацу. Виходить змій, котик і питає його:

— Чий дім?

— Мій, — каже змій.

— Вибирайся швидше звідсіль, бо грім летить, він тебе вб’є.

— Де ж я, — каже змій, — подінусь?

— Лізь, — каже, — в суху вербу, в дупло.

Змій поліз у дупло, кіт його і заткнув соломою. Вибігають змієві слуги, а котик їм і каже:

— Ви нікому не кажіть, що це дім зміїв, а кажіть: Івана Багатого. Он, бачите, змій в дуплі сидить, і вам те буде, якщо мене не послухаєте. Та глядіть, щоб було що їсти й пити.

Приїжджає цар у той палац, а там йому їсти й пити — всього-всього, чого тільки душа забажає. От приїхали і молоді, наїлись і напились, а котик після того і каже:

— Закомандуйте: чи попадуть стрільці в ту суху вербу з гармати.

От стрільці як урізали, верба розлетілась і змій пропав.

А Іван Багатий тепер живе у тому палаці.