Про хлопця, який прочитав чарівну книжку

Був один бідний чоловік, мав він сина Івана. Як виходив Іван народну школу, мав уже шістнадцять років. Почав він просити нянька, аби його пустив десь служити:

— Буду за маржиною[1] ходити. За то мені дадуть їсти, одягнуть мене, та буде легше вам, дорогий няньку.

— Та йди, лиш позирай — поганою дорогою не ходи.

Відклонився син нянькові і рушив у світ. Ішов, ішов лісами, полями. Застала його ніч. Позирає, де б увидів світло. Увидів світло і пішов до нього. Прийшов до хижки, поковтав[2] у двері.

— Хто там? — відізвався старий дідо.

— То я, бідний хлопець Іван. Глядаю нічліг, то чи не приймете мене переночувати?

Старий пустив його до хижі і почав визвідувати, що він за один і куди йде. Хлопець розповів.

— А чи знаєш читати?

— Знаю і читати, і писати.

— Якби ти не знав, то служив-бись у мене, — каже дідо. — А так мені тебе не треба.

Переночував хлопець у діда і пішов далі. Айно з голови йому не виходить, чому старому не треба такого, аби знав читати. Ходив так може з місяць, і знову його дорога привела до того старенького діда. Попросився до нього переночувати. Дав вранці йому дідо фриштик і зазвідав, куди йде. Хлопець увидів, що старий його не впізнав. Думає собі: «Якщо буде звідати, чи знаю читати, відповім, що не знаю». Каже він дідові, що шукає якусь роботу.

— А чи знаєш ти, синку, читати? — зазвідав старий.

— Ні, не знаю.

— Та як не знаєш, роби у мене. Роботи у мене мало: будеш кожний день порох із книжок витирати.

Так почав хлопець служити у діда. Видить, що той дід жив добре — мав і гроші, і одежу, і їдіння. Одного разу каже дідо, що на місяць піде у гості до брата.

— Ти оставайся дома, обтирай книжки.

Старий пішов, а хлопець залишився сам на ґаздівстві. Ключі від комори мав і за їдінням не журився. Протирає книжки, читає їх. А то всі книжки були для ворожіння. В одній чорним по білому написано, як перетворюватися у такого звірка, якого захочеш. «Ага, — думав собі хлопець, — тепер знаю, чому старий хотів такого слугу, який не міг би вичитати, що у сих книжках написано».

Хлопець не чекав, доки старий вернеться, — утік. Прийшов до вітця, нянько почав його визвідовувати, де робив, чому скоро повернувся додому і що заробив.

— Не приніс-им гроші, айбо будемо мати все, що нам треба. Нині можете продати вепра.

— Якого вепра? — звідає ненько.

— Ідіть у кучі та увидите.

Доки нянько зліз з печі, хлопець зайшов до кучі і зробився вепром. Зайшов старий до кучі і очам своїм не вірить: там лежить такий веприще, що чудо. Погнав його на вашар, і там збіглися купці, один більше другого дають грошей. Продав чоловік вепра за добрі гроші, повернувся додому.

А купець з радості, що купив такого вепра, зайшов у корчму. Вепра загнав у загороду. Як нікого там не було, хлопець зробився з вепра людиною і пішов додому. Прийшов до хижі і звідує нянька:

— Та чи продали ж вепра?

— Продав, синку. Позирай, скільки мені дали за нього, — і старий вийняв пачку грошей.

Через тиждень знову вашар. Хлопець каже:

— На цей вашар поведете коня продавати. Лиш не продайте його з мотузом. Тепер вам вповім, що то я зроблюся конем, та коли продасте мене з мотузом, то мені кінець, бо може прийти на вашар той ґазда, у котрого я служив. То біда, що ви, няньку, його не знаєте, айбо нічого, я його спізнаю і дам вам знак: на мені встане шерсть, опущу одно вухо, зроблюся хворим. Аби ви знали, що то мене хоче купити той ґазда, у котрого я служив. Аби ви мене йому не продали.

Повів чоловік коня на вашар. Купці збіглися, бо такого файного коня давно не було на вашарі. Звідують, що просить чоловік за коня. Він уже хотів назвати ціну, айбо увидів, що кінь почав трястися, вухо одно опустив, шерсть на ньому встала. Видить чоловік, що тут біда: між тими купцями має бути той, у кого служив син.

— Та я, люди добрі, не продаю свого коня, бо щось похворівся — трясеться, вухо опустив. Не хочу хвору худобину продавати.

Айбо один пан пристав:

— Я куплю й хворого. Просіть гроші.

Що мав робити чоловік. «Запрошу дуже великі гроші, — думає собі чоловік. — Може, так лишиться коня». І назвав таку ціну, за яку можна купити десять коней. Та пан виплатив йому відразу.

— То беріть коня, — каже чоловік, — айбо мотуз мій.

Та пан не пристає:

— На чому я поведу коня. Ідімо до магазину, і я вам куплю новий мотуз.

Не випускаючи мотуза з рук, пан привів коня до магазину, покликав продавця і попросив його винести добрий мотуз. Верг той новий мотуз чоловікові:

— Беріть собі та не задержуйте мене більше.

Вернувся зажурений чоловік додому. А пан повів коня до коваля підкувати. Коваль каже:

— Почекайте мало, я піду пообідати.

Чекає пан, чекає — нема коваля. Розсердився і пішов за ним. А коня прив’язав до груші. А хлопчик того коваля там бавився. Підійшов до коня і хотів на нього вилізти. Відв’язав, аби привести до пня, звідки би він міг сісти на такого коня. Та лише відв’язав коня, той відразу зробився зайцем і побіг полем. Пан вернувся, увидів зайця і зробився псом. Хлопець як увидів, що пес його доганяє, зробився голубом. А пан зробився яструбом і полетів за голубом. Коли хлопець увидів, що біда, зробився перснем і упав на подолок дівчини, що сиділа серед поля. Увиділа дівчина файний перстень і наділа його на палець. А із яструба знову зробився пан. Прийшов пан до дівчини та й каже:

— Дівчино, віддай мені мій перстень.

— Се перстень мій, — каже дівчина, — мені його нянько подарував.

— Як так, то йдемо до твого вітця.

Прийшли до вітця тієї дівчини. Вислухав він пана і каже:

— Вижу, донечко, що перстень тобі подобається, айбо кедь він не наш, то треба його віддати сьому панові.

Дівчині дуже не хотілося знімати перстень. Роздивляє його так близько, що почула, як перстень щось шепоче. Прислухалася і почула:

— Дівочко, не давай перстень панові, а кинь його серед двору.

Дівчина так і зробила — вергла перснем:

— Ідіть найдіть його, як я найшла.

А перстень розсипався маком. Пан відразу перетворився на когута і почав мак збирати. Та хлопець зробився лисицею, ухопив когута і з’їв його.

От і казці кінець. Той хлопець на тій дівчині оженився.

Примітки

[1] Маржина — худоба.

[2] Поковтати — постукати.

Аудіозапис української народної казки “Про хлопця, який прочитав чарівну книжку”