Про морського півня

Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій країні бідний чоловік. Хата в нього була стара, аж в землю запала, ніхто ніколи до неї не хотів заходити. А в хаті тій тільки й достатку, що багато дітей.


Каже син Іван одного разу батькові:


— Піду я, няню, в білий світ. Ачей  дещо зароблю.


Згодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном переносити.


Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ков­баси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на парубка, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб ближче подивитися на нього. А парубок був дуже красивий, такого красеня царева дочка ще ніколи не виділа.


Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, взяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому й радіє, що домашнім не доведеться голодувати.


Так сталося і на другий день, і на третій.

На четвертий день царева донька каже батькові:


— Няню, я вам щось скажу.


— Що, донечко?


— Тут є один нарубок, і якщо він не буде моїм, я загуб­лю себе.


— А де той парубок?


Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана арештувати й замурувати так, щоб той не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли мулярі це робили, царева донька дала їм повне решето грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла б парубкові подавати їжу.


Носить царська донька Іванові їжу день, другий, носить довгий час. Живе Іван в тому мурі.


Одного разу Поганин прислав батькові царівни три пали­ці. А палиці ті були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. Й поставив Поганин ту умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товщий, він погубить цілу його державу, так що на її місці тільки вода залишиться.

Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів, просить, щоб розгадали загадку. Та ніхто з мудрих людей загадки розга­дати не може. Приносить царівна бідному чоловіку їжу, за­смучена, зажурена.

— Що з тобою сталося? — питає Іван.

— Ой горе, Поганин хоче погубити нашу державу. — І розповіла царівна Івану про Поганинового листа.

— Шкода людей! — відповідає Іван. — Та не журися. Іди додому і лягай спати. Вранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити до корита води й кину­ти палиці в воду. Котрий кінець палиці буде глибше порина­ти, той і є товщим і важчим.

Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:

— Няню, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.

Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив парубок: товщий кінець пішов до дна. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом з відповіддю назад Поганину.

Розізлився Поганин, діставши таку посилку. Прислав ца­реві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає — тільки вода залишиться на місці його царства.


Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, щоб знайти таких мудреців, які б розгадали цю загадку. Та хто не приходив, не міг впізнати, якої вони масті. 
Понесла царська дочка Івану обід.


— Чого ти так сумуєш? — питає парубок.


— Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму нянькові трьох лошаків. Ніхто не може впізнати, якої вони масті, і, коли нянько не дасть відповіді, Поганин погубить нашу державу. 
— Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. А коли пробудишся, скажи нянькові, що ти можеш розгадати загад­ку. В одно корито набери пшениці, в друге — вівса, в тре­тє — проса. Котре лоша піде до пшениці — буде чорної масті, те, що прийде до вівса,— рудої, те, що підійде до проса, — сірої масті.


Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так все і зробили, як вона ска­зала. І знову цар розгадав загадку Поганина.


Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і нестиме виделку до уст, цар повинен вистрілити, та так, щоб вибити ту виделочку йому з руки. Коли не виб’є, то Поганин погубить всю дер­жаву.

Понесла дівчина парубкові обід.


— Що ти засмучена, зажурена? — питає Іван.


— Як мені не журитися, коли Поганин наказав, що йому завтра в обідню пору вибити виделку з руки. Всі думають, як це зробити, й ніхто не знає! Поганин загрожує знищи­ти нашу державу.


— Тут вже без мене не обійдеться! Іди додому й скажи нянькові, щоб розмурував мене.


Нічого цар не міг вчинити. Послав він мулярів, щоб розі­брати мур, та так, щоб на парубка й пилинка не впала.


Потім сам приніс парубкові одяг, бо той що на ньому зовсім зітлів.

Каже хлопець цареві:


— Дайте мені гармату й снаряд.


Дали парубкові гармату й снаряд. Покликав парубок царя 1 царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В мить, коли ніс до рота виделку, пару­бок вистрілив в гармати. Снаряд потрапив до руки Поганина і розвалив півпалати. Почав Поганин шукати того чоловіка, котрий стріляв з гармати. Шукав, шукав, та знайти не міг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить всю державу.

Питає цар Івана:


— Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?


— Піду! — каже Іван. — Тільки дайте мені дванадцять таких парубків, як і я, щоб були всі одного росту, і на одне лице.


— Іди, вибирай поміж моїми вояками! — каже цар.


Пішов Іван між вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм:


— Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо його й скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старші. Коли Поганин буде частувати нас з одної склянки, ми візьмемо склянку, розіб’ємо й скажемо, що ми не п’ємо з одної склянки, бо ми всі старші.

Прийшли парубки до Поганина, вклонилися йому. Ди­виться той і не ,може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже:

— Хто між вами старший — сідай!


Розламали парубки стілець, посідали кожний на свій ку­сок й кажуть:


— Ми всі старші.


Подає Поганин склянку вина й каже:


— Хто між вам старший — пий!


Парубки розбили склянку й кажуть:


— Ми всі старші.


Так і не зміг впізнати Поганин, хто з них старший. Роз­сердився і послав парубків спати до амбара.


А сестра Поганина каже братові, що вона впізнає стар­шого. Пішла вона увечері до парубків у амбар й каже од­ному:


— Коли скажеш, що ти старший, буду спати з тобою.


— Скажу, тільки спи! — відповів парубок.


На світанку сестра Поганина пішла з амбара. Встав парубок, дивиться, а в нього на гудзику написано: «Старший». Взяв Іван крейду й кожному парубку написав на гудзику: «Старший».

Дивиться вранці Поганин і бачить, що в кожного парубка на гудзику написано: «Старший». Розізлився і кричить:


— Та хто з вас старший, відрубай мені голову!


Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнув­ся — і покотилася Поганинова голова. Заволодів Іван Поганиновою державою і повернувся до свого царя. Каже йому цар:


— А тепер справимо весілля! Віддаю за тебе свою дочку!

— Ні, зараз я іду по світу розуму набиратися, а весілля справимо потім, коли повернуся! — відповів Іван.

Іде Іван світом, іде. Ніч застала його коло млина. Вирі­шив Іван тут переночувати. А в млині жили дід з бабою, їх дочка, собака і кішка. Проситься Іван на ніч, а його пи­тають: 
— Ти куди йдеш?

— До морського півня.


— То запитай у того півня, чому ми ріжемо телицю, пече­мо хліб, все з’їдаємо й залишаємося голодні?


— Спитаю! — відповідає Іван.


Переночував Іван в мельника і вранці пішов далі. Йде, йде і приходить до одної хати. Дивиться, а в хаті двана­дцять гарних дівчат.


— Куди ти йдеш, славний парубче? — питають дівчата.


— Іду до морського півня!


— То запитай його, чому ми, дванадцять красних дівчат, не можемо вийти заміж?

— Спитаю! — відповідає Іван.

Іде Іван далі. Бачить, в одному саду стоїть груша, під грушею дванадцять панів. Всі вони дивляться на грушу й чогось чекають.

— Куди ти йдеш, парубче? — питають в Івана.

— Іду до морського півня.

— Спитай, добрий парубче, коли ця груша вродить срібні плоди?

— Спитаю! — відповів парубок і пішов далі.

Йде й бачить — на узліссі чоловік заганяє пташку в дупло.

— Куди ти йдеш, парубче? — питає чоловік.

— Іду до морського півня.

— Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло.

— Спитаю! — відповів парубок.

Прийшов нарешті Іван до морського півня. Дивиться, а тут і сестра Поганина. Морського півня не було вдома. Поки він прийшов, парубок встиг в сестрою Поганина про все домовитись. Як тільки півень з’явився, сестра Поганина смикнула перо в морського півня і кинула Іванові під ліжко.

Прокинувся морський півень і питає:

— Чого ти смикаєш мої пера?

— Та як не смикати, коли мені таке страшне приснилося.

— А що тобі приснилося?

— Снилося мені, що там і там є млин, а в тому млині живуть дід, баба, дівчина, собака і кішка. Напечуть вони хліба, заріжуть телицю, а все голодні.

— Вони завжди будуть голодні, бо ні псові, ні кішці не дають їсти. А коли б нагодували пса і кішку, то й самі були б ситі! — відповідає півень.

Коли морський півень заснув, сестра Поганина знову ви­смикнула перо з його хвоста.

— Чому ти не даєш мені спокійно спати?

— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться.

— А що тобі сниться?

— Там і там є дванадцять дівок. Всі вони дуже красні, та жодна з них не може вийти заміж.

— Вони ніколи не вийдуть заміж, бо, коли метуть хату, сміття кидають сонцю в очі. Коли б сміття кидали на захід, відразу вийшли б.

Знову заснув морський півень. Та раптом Іван висмикнув перо. Півень прокинувся, побачив Івана й давай сваритися:

— Чому ти мені не даєш спати?

— Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться.

— Сниться, що під грушею стоять пани. Є їх дванадцять. Ті пани чекають, коли груша вродить срібні плоди.

— Груша ніколи не вродить срібних плодів. Бо під нею закопаний срібний казанок, в тому казанку — гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала б родити.

Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і питає Івана, чому він не дає йому спокійно спати.

— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться.

— А що тобі сниться?

— Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяв в дупло птаха і ніяк не може загнати.

— Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо той чоловік забив свого товариша й тепер хоче знову загнати в нього душу.

Встав тоді Іван і пішов у зворотний путь. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його: 
— Що сказав морський півень? 
— Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого товариша. 
Гірко заридав чоловік і впав на землю.

Приходить парубок до панів, що стоять під грушею.


— Що сказав морський півень?


— Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.


Взяли папи лопати, почали розкопувати. Викопали з землі казанок з грошима. Коли роздали гроші бідним, груша роз­вилася й вродила срібні плоди. Дають панове парубкові гро­ші за те, що він послужив їм, та парубок грошей не бере.


Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Вранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як вимітати хату. Не встигли дівчата вимести сміття, як з’явилися два­надцять сватів. Дівчата дають парубкові гроші за добру пораду, але він грошей не бере.


Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дідусь з бабусею й питають:


— Що казав морський півень?


Взяв парубок хліб і м’ясо, нагодував пса і кішку. І відра­зу старий, стара й донька стали такими ситими, що навіть по шматку м’яса не могли з’їсти. 
Потім, не знати на який день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю дружиною. Жи­вуть вони й досі, коли не померли.

Аудіозапис української народної казки “Про морського півня”