Про найперший суд

Найперший суд був над гадом. А було се так.

Ішов чоловік дорогою під скалою, як у нас у Річках. На дорозі вигрівався гад, а над ним звисав камінь. Не знати від чого, камінь упав перед чоловіком і притис гада. Замотався гад, айбо вирватися не може.

— Чоловіче, допоможи, — просить.

Чоловік підважив камінь, а гад — рукою і обвився навколо шиї свого рятівника.

— Носи мене, доки не захочу людської крові, — каже гад. — А як захочу — укушу тебе.

Що має чоловік робити? Іде далі з гадом на шиї. Видить на полі пастухів — та й до них: а може, чимось зарадять.

Пастухів було тринадцятеро. Тринадцятий — за старшого над ними. Корів завертали по черзі. А коли котрийсь із них завинив, з тим чинили так: мав лягати на плоский, як стіл, камінь, і його били палицями.

— Що несете, чоловіче? — звідує старший пастух подорожнього.

— Свою смерть! За добро маю біду.

— Як то?

Розповів чоловік про свою пригоду. Казав і плакав.

— Може, так було, як ти кажеш, а може, і не так, — говорить старший пастух. — Треба вислухати й гада. Коли його правда, най кусає.

— Чоловік дурницю зробив, що мене звільнив, — каже гад. — Хіба він не знає мою вдачу — кусати, кого спопаду.

— Коли хочеш говорити про себе, то злізай на сесь камінь — з нього й говори.

— Не хочу, — каже гад.

Злізай, будемо тебе судити! — наказує пастух. — А на суді й цар з коня злізає.

Зліз гад на камінь.

— Палиці горі! — скомандував старший. Всі підняли палиці, шестеро з одного, а шестеро з другого боку каменя. — Палиці долі!

Гад не встиг і засичати — розплескали його.

Такий був перший суд. Виграв той, за кого був головний суддя. Так з того часу й повелося.