Про щирого пса

У одного ґазди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали його відбивати від хижі, голодом мучити.

Молодого песика честують, молоком поять, а старого б’ють, женуть геть, не дають ані шкоринки хліба.

Старому дуже жаль, аж сльози з очей падають.

Раз чоловік і жона копали на полі картоплю, а мала дитина спала в колисці.

Вовк вибіг з лісу, увидів старого пса. Звідає:

— Чому ти такий смутний?

— Так і так… Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.

Пошкодував вовк старого і каже:

— Я тобі пораджу, що маєш робити. Ще тя будуть пестувати. Ой-йой!.. Но, лягни собі збоку, недалеко колиски. Я вхоплю дитину й понесу… Отець і мати зачнуть ревати, кричати. Ти мене догониш і одбереш дитину. Зрозумів?

— Айно.

Так і було. Вовк вхопив із колиски дитину і біжить. Мати в крик:

— Йой, люди! Йой… Вовк нашу дитину вхопив!

Зачали всі гойкати, гнатися за вовком.

Тоді старий пес вискочив із корча і — за вовком! Догнав його, дитинку одібрав, приніс матері.

Тепер ґаздиня його дуже полюбила:

— Тарку, наш Тарку. Ти щирий, вірний слуга… Ти врятував нашого хлопчика від смерті.

І старого пса честували, молоком поїли.

Через пару днів пес зустрівся в лісі з вовком.

— Дякую, вовчику, за добре діло.

— Ну, чи люблять тя тепер? — звідає вовк.

— Люблять, честують…

— Знаєш що? Чи є у ґазди дівка на віддавання?

— Є…

Но, коли буде весілля, поклич мене. Погостиш ня.

— Покличу, покличу, вовчику…

Видить пес: у хижі тісто місять, напалили піч, калачі печуть, багато м’яса принесли. Значить, гостина буде.

Побіг у ліс старий пес:

— Вовчику, у нашій хижі весілля буде. Я тебе прикличу й погощу…

— Добре, добре…

І в той день, коли було весілля, в дворі зібралася силитва людей. І гудаки прийшли. Хлопці й дівчата танцюють.

Пес одразу дав знати вовкові.

Вовк садами, межами і притягся в ґаздів двір. Старий пес приніс йому м’яса, кісток, калача. Словом, добре його погостив…

Як вовк наївся, посмілішав і зайшов до комори. Тут ще попоїв і почав співати-вити…

Люди вчули. Збіглися до комори.

— Гей, вовк! Бийте вовка! — І погостили вовка палицями, вилами так, що ледь живий зостався.

Зустрілися пес і вовк у лісі.

— Чом ти мене лишив? Мало ня не забили!

— У коморі я тебе не міг всокотити. І мене би забили.

Лежить побитий вовк під копицею і крекче.

Раз біжить лисиця. Мокра, страшна…

— Відки ти, лисочок, втікаєш?

— Йой… йой… не звідай ня… Побили на весіллі.

Пошкодував вовк лисицю.

— Но, сідай на мене, я тя понесу.

Вовк приніс лисицю в густий ліс, а як ся виздоровів, то одразу справили весілля. А за старосту покликали щирого пса.

Аудіозапис української народної казки “Про щирого пса”