Про того чоловіка, що купив жінці таку куртку, як пані носить

Був собі чоловік і жінка. Чоловік, було, возьме рушницю та й піде на полювання або почепить невод на плечі та піде риби ловить; а жінка дома лишається на хазяйстві та обідать йому винесе на озеро чи там на річку. От раз пішов той чоловік по рибу, закинув невод раз, закинув другий, аж дивиться — гроші. Та й грошей ще багато — одному і забрать не можна! Сховав він ті гроші; там чи прикрив їх чим-небудь, чи, може, в землю закопав, щоб ніхто не знайшов, поки він вернеться, пішов, піймав зайця і завернув у невод. Тоді прийшов додому і каже жінці:

— А знаєш, жінко, що?

— А що, чоловіче? Як скажеш, то й я буду знать.

— Та як тобі сказать, та казать боюся; бо добре знаю твою жіночу натуру.

— Чого ж ти, чоловіче, боїшся?

— Та як же тебе бісового батька не бояться, коли в тебе на язиці нічого не вдержиться; тобі тільки скажи, то ти на другий день уже всім розплещеш. Я вже твою натуру добре знаю, ти вже мені не скажи!

— А скажи, скажи, чоловіче! Скажи, будь ласка, я тобі готова й заприсягти перед образом святим, що не скажу й своїй рідній кумі — Насті.

— Ну гляди ж мені, мовчи! Я гроші найшов.

— А де ж вони, чоловіче?

— Та там на тім місці і лежать — багато дуже так я не подужав забрати усіх.

— Неправда!?

— Їй-Богу найшов! Ось ходім…

— Ходім же, чоловіче, скоренько, тепер же ходім, а то ще хто там як нагледить, то й без нас забере, ходім, ходім… невже багато грошей?.. Ото Бог нам дав щастя… Гроші!.. Гроші!.. Так ти, чоловіче, кажеш, що їх там багато?

— Та йди вже, якого ти бісового батька теліпаєш тим проклятим язиком! Побачиш сама.

— Ой чоловіче, коли б хто лишень не забрав їх.

Ото ухватила на себе свитину, забула й платка на голову накинуть, так в однім очіпку і побігла. Ледве той чоловік збіг за нею. Прибігли до річки, от чоловік і каже їй:

— Перше, жінко, поможи мені невод витягти із води, і тяг, тяг та ніяк не витягну сам, — певне, багато риби наловилось.

Коли та жінка кинеться до того невода, аж там заєць.

— Се ти, чоловіче, неводом зайця піймав?

— Піймав, — каже, — жінко. А що?

— Оце диво! В воді неводом зайця піймав!

— Дурна ти! Не дивуйся, а то люди скажуть, що в тебе глузду нема. Хіба ж я це вперше неводом зайця піймав? Адже ж люди ловлять і частенько, як у кого охота є до зайців живих, хіба ти про це таки ніколи й не чула?

— Не чула, чоловіче! Їй-Богу, не чула!

— Ну, як не чула, бісова бабо, то не хвались нікому, а то ще обсміють тебе так, що ти будеш до нових віників пам’ятать.

Ото розділили вони ті гроші на два клумаки, забрали їх на плечі, понесли додому і закопали в коморі.

Ото у неділю збирається чоловік на ярмарок, вона і насіла на нього:

— Купи та й купи мені таку куртку, як у нашої пані.

— Та на бісового батька тобі та куртка?! Де ж ти бачила, щоб мужички та ходили в таких куртках. Така куртка стоїть карбованців сто або й більш. Ще люди скажуть, що ми панів обікрали, стануть трусить, найдуть гроші й поминай тоді, як звали!

— Ні, таки купи та й купи мені куртку, таку, як у нашої пані, а то скажу панові, що ми гроші найшли.

— Ну добре, мовчи тільки, куплю уже, що буде, то й буде, а вже куртку привезу з ярмарку завтра.

Поїхав ото на ярмарок, накупив там чого треба було для господи, купив десятків зо два калачів і поїхав додому. Приїздить. А жінка уже на порозі стоїть і дожидає куртки. Тільки що чоловік одчинив двері, а вона питає:

— А що, чоловіче, привіз куртку?

— Та де там тобі привіз? Хіба ти не знаєш, що сьогодні було?

— А що там, чоловіче, було?

— Та схватилась калачева хмара і розігнала весь ярмарок: того калач ударить по спині, а того по голові уріже так, що аж свічки в очах засвітяться. Я ж тобі кажу, що всіх розігнало, ніхто й товару свого не розкладав.

— А я й чула, що щось на дворі гуркотіло, може, й тут була калачева хмара?

— Авжеж, була, хіба ти не виходила сьогодні надвір? Піди подивись, скільки калачів накидало перед хатою.

Ото вона вискочила на двір, позбирала ті калачі і каже:

— Спасибі, чоловіче, що ти й мені сказав, і я таки покуштую калачів.

На другу неділю убирається знову той чоловік на ярмарок, а вона йому й каже:

— Гляди ж, чоловіче, купи мені таку куртку, як у нашої пані, а то як не купиш, то я панові скажу, що ти гроші знайшов.

Поїхав той чоловік на ярмарок, накупив бубликів, може, з півсотні або й більше, приїхав додому, порозкидав їх на подвір’ї так, щоб жінка не бачила, і пішов у хату. А жінка і питає:

— А що, чоловіче, чи купив куртку?

— Хіба ти не знаєш, що й сьогодні торгу не було через бубликову хмару? Як стали бублики падать, та так, що світа Божого за ними не видно було. Всіх із торгу розігнала: ніхто і не розташувався з своїм товаром. А ти сидиш у хаті, то тобі добре, а мені щось так набило голову бубликами, що й м’язами не поверну. Ти б хоч вискочила через поріг та хоч позбирала ті бублики, що до нас у двір хмара нанесла, а то поки ти зберешся, то собаки та свині і без тебе поїдять.

Вискочила вона на двір, аж і справді бубликів коробок з десять на дворі валяється; позбирала вона, занесла в комору, прийшла в хату й каже:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче, що ти й мені сказав, а то б я так і не знала, і бубликів би не їла, а тепер буде в нас лакомства на цілий рік.

Ото діждали третьої неділі. Їде той чоловік знову на торг, а вона йому і приказує:

— Гляди ж, чоловіче, уже сьогодні купи куртку; не купиш — панові скажу за гроші.

— Та куплю, куплю! Чого ти так приказуєш, хіба б я тобі тоді не купив, якби не калачева та не бубликова хмара?

Ото поїхав на ярмарок, там чого треба було накупив, а до курток і не прицінювався, і не підступав. Приїхав додому, а жінка питає:

— А що, чоловіче, чи купив куртку?

— Та де там тобі до куртки, там на базарі такого сміху та сорому було нашому панові, що сказать не можна!

— Який же там сором був нашому панові?

— Мабуть, захотілося йому, сердешному, їсти, а він пішов до торговки та й украв ковбасу, так люди і помітили та й піймали його, сердешного, на гарячім учинку, зв’язали йому руки: водять по базару та все ковбасою по пиці б’ють. А людей понасходилось такого багато, що й притовпиться не можна. Всі торговки й товару свого не розкладали, всі так, як діти за ведмедем бігали за нашим паном. Так я ходив, ходив — натовкли мені боки добре, я й курток не бачив, запріг свою конячку та й поїхав додому — нехай їм біс!

На четвертий ярмарок думав, думав той чоловік, щоб же тут жінці збрехать? Та нічого не придумав.

Виїхав на ярмарок, дивиться — стоять вози з воловими шкурами.

“Дай, — дума він собі, — я куплю для жінки замість куртки волову шкуру”.

Ото підійшов до воза, поторгувавсь, заплатив гроші, згорнув шкуру наверх шерстю, положив в мішок і поїхав додому. Приїздить, а жінка пита:

— А що, чоловіче, певне, й сьогодні не купив куртки?

— Ні, купив… ось заглянь в мішок… ще й шерсть така, як у нашої пані.

Вона заглянула:

— Ой, сіра, сіра, сіра! — так радіє, як та дитина, що дадуть їй бублика, та ще й скажуть, що в лісі од зайця одняли.

— Піди ж, — каже, — чоловіче, та й повісь її в коморі.

Повісив він її в коморі і не виймав з мішка, щоб жінка не розгледілась. Діждали ото неділі, треба йти в церкву, жінка і каже чоловікові:

— Піди, чоловіче, та внеси мені з комори куртку!

Пішов той чоловік в комору, вийняв шкуру із мішка, приніс у хату.

— На, — каже, — одягайся, жінко.

— Одяг би ти мене, чоловіче, бо ще це зроду вперше буду одягаться в панську куртку, та й сама не знаю, як і одягаться, одягни мене, чоловіче, ти все більш за мене бував у панів.

— Добре, — каже, — жінко.

Ото взяв шкуру, накинув їй на плечі, передні ноги пообмотував кругом рук, на кінцях шнурками позав’язував, шкуру з волової голови накинув їй на голову і роги понаставляв, задні ноги пообмотував коло ніг і хвіст одстовбурив ззаду.

Пішла вона до церкви.

Іде шляхом, а собаки на неї, як на того вовка, гавкають, діти з цілого села позбігалися та через тини дивляться, немов на чорта, а вона іде та думає: “От як люди дивуються, як же то будуть дивуваться, як я прийду в церкву!” Ото думає собі так дорогою, та все поспішає, щоб скоріш до церкви прийти. Прийшла, відчинила двері, ввійшла в церкву, — люди як глянуть, так і перелякались…

— Оце сатана, — кажуть, — це вже певне буде кінець світу, бо ще ніколи цього не було, щоб сатана являвся всім людям, та ще й в церкві.

— Та ні, — каже другий, — ось придивись добре, це, здається, моя сусідка, ось, дивись, коли на неї не схожа?

— Де ж тобі сусідка — чиста сатана: роги, хвіст, шерстю поросло…

Повтікали люди, хрестячись, із церкви, а вона побігла до попа та заглядає через двері у олтар та й каже:

— Батюшко, батюшко, чи нема тут людей?

Батюшка, як побачив, побіг з церкви і собі й не поскидав з себе церковної одежі. Бачить та жінка, що всі її прийняли за чорта, іде додому та й каже:

— Ну, підожди ж, чоловіче, і я тобі штуку зроблю!.. Оце зараз піду до попа і розкажу йому за гроші… нехай проклятий чоловік знає, як сміяться над іншими!

Ото зайшла додому, скинула з себе волову шкуру, одяглася у свитку і побігла до пана. Прийшла і каже:

— Оце я, паночку, прийшла вам сказать, що мій чоловік багато грошей знайшов.

— Коли ж він знайшов гроші? — пита пан.

— Та тоді, паночку, як неводом у ставу живого зайця піймав.

— Коли ж це було? Хто ж це бачив, щоб хто зайців ловив неводом?

— Це було перед тим, як калачева хмара розігнала базар.

— Що це з тобою, жінко добра, сталось, чи при своїм ти умі? Коли ж це калачева хмара була?

— Як коли? В одну неділю була калачева хмара, а в другу бубликова, а в третю ото ви на базарі ковбасу вкрали, та вас, зв’язавши, водили по базару, та били тією ковбасою по пиці.

— Мене били ковбасою по пиці? Як ти смієш таку небилицю говорить? Гей! Позвать мені кучера і приготовить ліз!..

Прийшов кучер, пан загадав кучереві, щоб він їй всипав двадцять п’ять гарячих ліз. Повели її на конюшню, дали їй, скільки приказав пан, і пустили додому. А за гроші й не згадував, так вони і остались всі у того чоловіка, ще й досі, певне, він їх усіх не прожив, бо дуже багато знайшов!

От вам казка, а мені бубликів в’язка.