Про царевича, султана і віникареву доньку

Був один великий цар. Мав файного сина і дуже ним тішився. Той син виріс і котрогось дня каже батькові:

— Тату, дозвольте мені оженитися.

— Добре, сину. Але кого ти візьмеш?

— Поїду пошукаю.

— Вибирай сину, пару, аби гідна була. Не завстидай мене на старість.

Їздить син по панству, їздить по селянству, але пари ніяк знайти не може. Але зустрічає дуже вродливу дівчину, що віники продає.

— Ти чия донька?

— Того чоловіка, що віники робить.

— А ти би хотіла царевича за чоловіка мати?

— Може, хотіла би, а може, й ні.

Повертається син до батька і каже, що вже знайшов те, що хотів.

— А хто вона? — питає цар.

— Донька вінникаря.

— Тьфу, аби я її не бачив і не чув про неї.

— Хочете — слухайте, хочете — не слухайте, але кращої не міг собі знайти. Я тяжко її люблю і буду сватати.

— Коли так, то роби, як знаєш.

Приходить царевич на сватання, а вона питає:

— А яке ти ремесло в руках маєш?

Він відповідає:

— Нащо мені ремесло, як я царів син і буду царем.

— То ще мало, що ти царів син. Я за тебе не піду, поки не будеш знати якогось ремесла.

Хотів не хотів, але мусив царевич йти вчитися. Приходить до столяра.

— Скільки років у тебе треба вчитися?

Столяр подумав і відповідає:

— Три роки.

— Дуже довго.

Йде до шевця:

— За скільки років навчиш мене чоботи робити?

— За два роки.

— Задовго.

Пішов до кравця, що шапки шиє.

— За який час навчиш мене шапки шити?

— За рік.

Тут царевич і залишився. Як сам пошив першу шапку, то поніс похвалитися своїй дівчині. Вона подивилася і каже:

— Тепер я знаю, що коли ти царем не будеш, то на хліб заробиш. Піду за тебе. Лише віднині на шапках пиши своє ім’я й адресу, де ти шив.

Йде веселий царевич до шапкаря. Але нині радість — завтра плач. Нападають на нього злодії, стягають з коня, скручують руки, в’яжуть і кидають у темний льох.

Тут вже є багато різного народу, і щодня беруть одного, допитують і вбивають. Приходить його черга. Привели до найстаршого, і той питає:

— Ти хто такий?

— Я — бідний шапкар.

Злодій подумав і каже:

— Пошиєш мені шапку, аби ніхто такої не мав?

— Пошию.

Так сподобалася шапка злодіям, що всі захотіли такі ж мати. Вже його не вбивають, а тримають під вартою, і він шапки шиє. Нашив царевич так багато, що нема де дівати і на кожній свій знак зробив. Злодії зібрали всі шапки і повезли продавати.

А дівчина вже знає, що пропав царевич, і ходить по торзі, чи якогось знаку не пришле. Довго нічого не могла ні від кого дізнатися, аж тут бачить, що шапки продають. Купує шапку, а там царевичів знак. Приводить вона поліцію, ловлять тих злодіїв, арештують і вони признаються, де царевич. Нападають на ліс і його визволяють.

Каже царевич:

— Ну, люба, добре, що ти змусила мене шапки шити, а то не жив би я вже.

Думає царевич женитися, а тут дізнається про нього турецький султан і хоче, аби його доньку брав. Посилає листа і три однакові стріли. В листі написано: “Як відгадаєш три загадки, то живи тихо-мирно в своїм краю, а не відгадаєш — твій край моїм буде. Я нападу на тебе”.

Зажурився старий цар, а ще більше молодий, бо треба на війну йти. Приходить до дівчини, а вона питає:

— Чого ти такий сумний?

Він розповів про все:

— Не сумуй. Кидай стріли у воду.

Кинув стріли — одної лише трошки видко з кінця, другої більше, а третьої ще більше.

Каже дівчина:

— Познач усі стріли, бо султан хоче знати котра з них найважча, а котра найлегша.

Пишуть турецькому султанові листа і відсилають позначені стріли.

Розсердився султан, що його перехитрили, і посилає три рівні, хвіст у хвіст, грива в гриву, лошаки і пише: “Відгадай, котрий з них найстарший, котрий — середущий, котрий — наймолодший. Не вгадаєш — нападу на твою державу, і все винищу, а тебе полоню”.

Знов зажурився старий цар і молодий царевич. А дівчина радить:

— Насип у жолоби вівса, пшениці і полови. Котрий побіжить до вівса, той найстарший, до пшениці піде середущий, а наймолодший, то найдурніший, і буде в полові порпатися.

Відійшов лист до султана і три лошаки з позначками. Той аж зубами скрипить зі злості. Посилає посла з наказом, аби сам царевич приїхав до нього. Хоче з ним позмагатися у хитрості.

Говорить дівчина царевичеві:

— Підбери, чоловіче, дванадцять хлопців, аби один в один були такі самі, як ти, ніби одна мати вас народила. Що би вам султан не казав робити, робіть всі дванадцять і не признавайтеся, хто з вас старший.

Переплили дванадцять хлопців через море, прийшли до султанського палацу, а він кличе лише найстаршого. Входять усі дванадцять. Султан кричить:

— Я кликав лише найстаршого!

— А ми всі найстарші.

— Мені треба царевича!

— Вгадай, хто царевич.

Царевич дає їм пити, їсти і каже, що віддає за такого хитрого царевича доньку, аби лише він зголосився. А один відповідає:

— Царевич має наречену, і твоєї доньки йому не треба.

Ще більше розлютився султан.

— Я викликав його, аби йому голову хитру стяти, бо він шаблею, певне, не володією

Встає царевич і каже:

— Коли так, то підемо рубатися.

Але хлопці не пускають.

— Голову втратиш.

— Моя голова нічого не варта. Вб’є мене султан — край наш пропав: виграю я — веселі будемо всі. Мушу я хоч раз на віку з турецьким царем у чистім полі погуляти.

Виїхали вони на конях і почали бій. Як вдарив султан, царевич захистився, а кінь по кістки у землю вліз. Як вдарив царевич, то султанська голова, як крижавка, злетіла. Взяв її та й везе до побратимів. Хлопці з радості аж в долоні заплескали.

Лиш донька султанова засмутилася. Просить царевича:

— Візьми мене з собою.

— Не візьму тебе, бо наречену маю.

Приїжджає з побратимами додому і жениться на тій бідній, але мудрій дівчині.

Аудіозапис української народної казки “Про царевича, султана і віникареву доньку” (початок казки на 20:26 хвилині)