Про вдовиного сина Матусю, що став царем

Жила собі вдова. Мала вона одного сина. Ніяк він її не кликав, лише: «Матусю!» Навіть, як говорив позаочі, то так і казав — моя матуся. Через це і його прозвали Матусею.

Бідна мати — бідний і син. А бідного ніхто за людину не мав. Через це з хлопчини всі насміхалися, не мав, бідака, ні куди вийти, ні до кого прийти. Скоро ліг — рано встав, отак роки бігли.

Уже він немалий. Одного разу каже матері:

— Знаєш що, матусю, піду я у світи. Десь, може, люди будуть мати мене за людину…

Кожній матері жаль за сином, коли покидає рідну хату, але що робити?

— Йди, — каже мати.

Він зібрався і пішов шукати служби. Йшов не день і не два. Зайшов у темні ліси, що вже не знає, як із них вийти. Не встиг роздивитися як слід, а хмари вкрили небо, почорніло в лісі — мав бути такий дощ, що ну…

Стає він під височезного дуба. А то не дощ, а почало градом бити. Щось там, на дубі, так тяжко пищить, що він не годен витримати: лізе живенько на дуба. Там таке величезне гніздо, що міг би сховатися під нього, а в гнізді великі пташенята, але ще навіть у пір’я не вбралися.

Скидає, він з себе кожух, накриває пташенят, а сам над гніздом нахилився. Стояв, поки град не перестав іти. Так його змолотило, що ледве живий. Він — кожух на себе, зліз із дерева, але куди йти — не знає. Сів під того дуба та й сидить.

Раптом прилітає величезний птах. Так плаче, як людина:

— Йой, певне, мої діти погинули від граду! І чого я так далеко летів?

Сів на дуба і дуже зрадів:

— Я вже сорок літ живу, але людини ще тут не було. Діти мої, лише людина могла від такого страшного граду захистити. Якби рятівник озвався, то велику нагороду від мене дістав би.

А він озивається з-під дуба:

— Я тут!

Птах злетів нижче:

— Ти моїх дітей врятував?

— Я.

— Що хочеш за це дістати?

— А що я хочу? Хочу таку силу мати, щоби дужчим за мене ніхто не був.

Птах каже:

— Копай на тому місці, де стоїш.

Копає він, копає і викопує збанок.

— Що у тім збанку є? — питає птах.

— Вино.

— Два рази, — каже, — хильни і два рази ковтни.

Він два раза хильнув, а два рази ковтнув.

— Як чуєшся?

— Таку силу чую, що якби мав за що землю вхопити, то перевернув би…

— Забагато в тебе сили, бо землю не треба перевертати. Копай під самим дубом.

Копає він у другому місці й здобуває збанок з вином.

— Що там є?

— Вино.

— Раз хильни і раз ковтни.

Надпив.

— Як чуєшся?

— Чуюся слабшим, але ще цього дуба вирвати з корінням — для мене ніщо.

— Досить для тебе такої сили. Йди, але нікому не кажи, що ти такий сильний.

Іде Матуся. Прийшов аж до царя. А цей цар ще не жонатий. Приняв цар Матусю і питає:

— Що хочеш?

— Служити, царю, хочу.

— Добре. Мені якраз треба робітника, щоб вивозив з міста сміття. Підеш?

— Най буде, царю.

Але сусідній султан мав таку доньку, що вона, як надрукує в газетах свою фотографію, хто б не подивився на неї, то в ту ж мить хоче її сватати. Приїжджають сватачі, а вона їм таку роботу завдає, що ніхто з них не може виконати, і дівчина щоразу наказує відрубати женихові дурну голову, бо хоче мати мудрого чоловіка. Називалася вона — Катерина.

Приходить до царя газета з фотографією Катерини. Цар як глянув на ту фотографію, як прочитав, що під нею написано, та й каже:

— Я мушу їхати, хоч би мене смерть чекала.

Зібрав усіх своїх міністрів, генералів, офіцерів:

— Стільки і стільки мені треба супутників до чужої держави. Хто зі мною поїде?

Але добровольців, що хотіли б йти на смерть, нема. Тоді цар виходить перед військо й питає, хто з вояків хотів би з ним поїхати. Нема таких. Тоді став цар перед найбідніші слуги.

Озивається Матуся, той, що сміття возив:

— Я поїду з тобою.

Подають голос ще десять наймитів:

— Ми теж поїдемо з вами.

Цар каже:

— Я візьму коня, лук, меч, а вам нічого не треба.

— Ой,— каже Матуся,— не ти будеш на коні їхати, не ти будеш мечем рубати, не ти будеш з лука стріляти. Одягни усіх нас у таке ж вбрання, як ти одягнений.

Приїжджають вони до султана. Султан питає:

— Ти приїхав сюди женитися?

— Так.

— Спочатку маєш виконати три роботи, які моя дочка дасть, а не виконаєш — буде твоя голова настромлена на палю.

А цар, як побачив султанову доньку, не може від неї очей відвести. Каже вона:

— Віддаюся за тебе, царю, але, якщо поїдеш на моїм коні, за одним махом моїм мечем зітнеш дуба, а як стрілиш з лука оцією стрілою — за кілька верств звідси вцілиш у дах будинку мого брата, але так, щоб півдаху завалило, а півдаху стояло.

Побачив цар, що йому не під силу це зробити й утікати нема куди. Сумний-пресумний приходить до своїх слуг і про все їм розповідає.

А Матуся каже:

— Не сумуй. Казав я, царю, що не тобі на коні їхати, не тобі дуба рубати, і не тобі з лука стріляти. Бери мене з собою. Як скаже султан на коня сідати — говори, що в тебе такі коні сміття возять. Скажеш, щоб я сідав. Буду і дуба рубати, і з лука стріляти.

— Добре.

Прийшли на султанське подвір’я. Дванадцять чоловіків виводять зі стайні такого коня, як змій. Хто би сів на нього — розтрясе. Подивився на коня цар і каже:

— Слухай, султане, ти мене цілком не поважаєш. Сідай на свого коня й поїдемо до моєї держави. У нас такі шкапи сміття возять, а не царів. А як вже султанові хочеться нас перевірити, то сідай ти, Матусе.

Матуся вхопив коня за вуздечку. Як сів, то кінь аж присів від великої ваги. Але схопився і давай скакати — хотів його рознести.

Та де там! Матуся такого йому духу дав, що кінь ледве йде.

Цар каже:

— Нема чого мені на коня сідати, як його так слуга втомив. Шкода худобини.

Подивився султан і говорить:

— Ну, добре, бери меч і рубай дуба.

А то такий величезний меч, що десять чоловік не піднімуть.

Подивився молодий цар — і до султана:

— Ти мене береш на сміх. У мене таким мечем перший-ліпший воїн сорок зіщибує. Побачив би ти наші мечі!.. Хіба бери ти, Матусе, той меч і покажи, як треба дуби рубати, бо я таку зброю до рук не візьму.

Матуся як схопив той меч, як ним розмахнувся, так той дуб упав одразу. Султан вже злякався і каже:

— Даю тобі ще одне завдання. Бери того лука.

Взяв він лук, попробував і сміється:

— Та що то за лук? Ним хіба горобців бити, а не стріляти по палацах. Ану, Матусе, покажи султанові, як у нас звичайні стрільці стріляють.

Як пустив Матуся стрілу, то через дві години приїхали гінці й сказали, що половину даху з палацу знесло, а половина ще стоїть, а коли дах падав, то вбив султанового брата.

Нема що султанові робити — віддає доньку за царя. По весіллю сідають на коней і їдуть додому…

Довго їхали. Але в дорозі царівна додумалася, що не цар виконав її завдання, а його слуга Матуся. І каже:

— Я з тобою жити не буду, бо ти мене обманув.

Велика злість взяла царя, але нічого не каже. Уже ніч. Усі подорожні в лісі над морем лягають спати. А цар не спить — думає: «Такий нещасний Матуся, що в мене сміття вивозив, а він сильніший за царя, і його моя жінка любить. Та то буде сміх, якщо дізнаються люди, що він, а не я висватав доньку султана».

Підкрадається цар до сплячого Матусі, відрубує йому ноги і кидає сонного в море.

А рано питає жінка чоловіка:

— Де подівся твій товариш?

— Я не знаю. Може, пішов купатися та й втопився.

— Це ти його, напевне, втопив.

— Та ти що?!

Вона більше нічого не сказала. Зібралися і поїхали.

А Матусю хвиля викинула на берег, і він живий, але без обох ніг. Думає собі: «Отут я вже загину». Але дивиться, йде сліпий чоловік, мацає дорогу.

Матуся подає голос:

— Куди ти, чоловіче, йдеш? Вернися, бо далі море. Втопишся!

Сліпий питає:

— Хто ти такий?

— Я, — каже, — бачити бачу, але не маю ніг.

— Ти без ніг, а я без очей. А як ми звідси виберемось, коли нема ніде ні міста, ні села?

Питає Матуся сліпого:

— Ти — сильний?

— Та руки ніби міцні.

— Бери мене на руки та й неси. Ти будеш мені за ноги, а я тобі — за очі.

Довго вони мандрували, аж до того лісу, де великий птах гніздо має. Прийшли під дуба, і Матуся почав розповідати птахові про свої пригоди. Птах вислухав його і каже:

— Йдіть туди і туди, під тим і тим деревом є дві кринички: з цілющою і живлющою водою. Промий водою з першої криниці свої обрубки, а ти — очі, а з другої криниці напийтеся води.

Знайшли вони у лісі дві криниці. Матуся змочив обрубки — і виросли ноги. Але сил не має, щоб стояти. Той промив очі — прозрів. Понапивалися обидва води і пішли, ніби нічого й не було.

Довго йшли вони. А як дістали коней — поїхали. Приїжджають у державу того царя, що обрубав Матусі ноги. Бачать: пасеться худоба. Матуся придивився: цар пастушить.

Цар, як побачив його, заволав:

— Матусе, ти мій рідний! Матусе!

А він каже:

— Геть з моїх очей, щоб я тебе більше не бачив!

А цар плакати:

— Не виганяй мене! Досить того, що жінка вигнала з дому і пастухом своїм зробила.

— Йди, аби я тебе більше не бачив, бо від сьогодні царство не твоє, а моє. Якщо почую, що ти знаходишся в державі, то жити не будеш. За добро ти заплатив мені злом.

Прийшли друзі до царівни. Знають, що вона дуже сильна і любить за руку вітатися. Як Матуся потис її руку, то на очах царівни сльози виступили.

Вона каже:

— Я зрозуміла відразу, що ти все робив за царя.

Розповів Матуся, як цар відрубав йому ноги й кинув у море. Царівна слухала та з жалю аж заплакала.

І Матуся оженився з нею.

Товариш, що був сліпим, жив разом з ними, а пізніше теж оженився. Матуся дав йому півцарства.

І кінець кінцем, бо курка з яйцем.

Аудіозапис української народної казки “Про вдовиного сина Матусю, що став царем” (початок казки з 4:57 хвилини)