Про вдовину дочку, Бабу Ягу і царевича

Жила собі вдова. Вона молодою повдовіла й мала лише одну дочку Марійку. Та дівчина була дуже працьовита. Одного разу каже донька:

— Мамо, завтра неділя, я піду в ліс, назбираю ягід і напечемо собі пиріжків.

А мати говорить:

— Ти ще зовсім мала, і я боюся тебе пускати в ліс.

— А я, мамо, не боюся. Коли звір надійде, я скоренько на дуба вилізу, заховаюся під листя, бо вмію так, як вивірка, по дереві лазити.

Мама послухала і сказала:

— Йди, доню, але далеко в ліс не заходь.

— Але знаєш що, мамочко, трапляються зараз і гриби, дай мені ще кошичок на гриби.

Дала мати кошичок. Іде Марійка, співає, зайшла в ліс, знайшла маленьку криничку. Бачить, коло кринички велике грибовище. Назбирала грибів повен кошик, назбирала ще в хустину; зайшла далі в трави, назбирала повний збаночок ягід і хоче йти додому. Виходить на дорогу, а тут її переходить Баба-Яга:

— Дівчино-о-о, сонце зайшло-о-о, тебе вовки з’їдять! Ходи до мене, переночуєш.

Вона відповідає:

— Ні, бабусю, вовки мене не з’їдять, до села недалеко я ще буду вдома ночувати. Моя мама цілу ніч буде журитися, коли з лісу не вернуся.

Баба-Яга вздріла, що Марійка її не послухає, та й зачала силою тягнути, але дівчина схопилася обома руками за смереку та й не пускається. Баба-Яга тоді вихопила з-за пояса віник і стала її підмітати до лісу.

Марійка говорить:

— Ей, бабусю, ви зі мною не жартуйте!

Але баба мете й сміється, мете й сміється, аж нарешті покинула мести. Побачила, що дівчина вже заблудилася, й подумала: “Най ще уночі наїсться добре страху Марійка, а завтра вже її буде”. Настала ніч — баба зникла. Марійка сама-одна сидить у лісі й не знає, куди йти. Поплакала трохи. Тоді знайшла велику березу, вилізла високо, обмотала себе крайкою, щоб не впасти, як засне, та й так перемучилася до ранку. Коли завидніло, злізла з берези й стала втікати з лісу. Але куди б не йшла — ані стежки нема, ані дороги. Блудила вона цілий день і під вечір прийшла до хатини на курячій лапці. Вийшла з хати зубата Баба-Яга та й засміялася:

— Ага, не хотіла зі мною йти, а тепер сама припленталася! Аби ти була трохи мудрішою, зроблю з тебе дику козу.

Дмухнула на дівчину — стала Марійка серною. Мучиться, бідна, в Баби-Яги, знає ж, що вдома мати плаче за нею, але не втече Марійка, бо вона вже дика коза. Ходить кізочка по лісі та й плаче.

А до того лісу поїхав на полювання молодий царевич. Уздрів він молоду козу та й кричить своїм воїнам-дружинникам:

— Йой, яка гарна коза! Жаль її вбивати! Обскочте, хлопці, й зловіть серну живою!

Ті обскочили, спіймали козу, привели до царевича, а вона заговорила людським голосом:

— Не коза я, царевичу, а дівчина. Пішла я по ягоди і по гриби до лісу, а Баба-Яга заманила мене до себе й зачарувала.

Наказав царевич своїм хлопцям обскочити хату на курячій лапці. Обскочили хату, зачали стріляти, а кулі до Баби-Яги не беруться. Сіла вона собі за машинку й ніби шиє, а з машинки вискакують солдати — напівзвірі-напівлюди. Кидається це військо на воїнів-дружинників і роздирає їх на кавалки.

Згадав царевич, що він має при собі пшеницю. Старий цар знав про той ліс і про Бабу-Ягу й порадив синові взяти з собою на полювання пшеницю. Наладував царевич пістолет не шротом, а пшеницею, прицілився й вистрілив. Коли царевич вистрілив, Баба-Яга впала, все військо її попадало, і з неї замість крові розлилися чорні потоки й ріки.

Баба-Яга погинула, а з дикої кози зробилася дівчина — така вродлива, така вродлива, що царевич не міг від неї очей відірвати. Поїхали вони, відшукали її маму. Забрав царевич стару з донькою до палацу й пішов сказати своєму батькові:

— Тату, я вполював таку козу, якої ви ще не виділи.

— Йду подивитися, — каже цар.

Царевич відсунув занавіску, а цар закам’янів від подиву.

— Ну, дитино, ти така вродлива, що я скільки на світі жию, але такої вроди ще не видів. А що ти, сину, від мене хочеш?

— Та благослови, батьку, під вінець.

— Жийте, діти, щасливі і в мирі! Будьте веселі, як весна, здорові, як вода, гожі, як рожі, а багаті, як земля наша!

Відбулося весілля. Вони щасливо дотепер жиють, хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?