Про вужа-царевича та вірну жону

Була собі цариця, і в неї не було дітей зроду. Сказали їй знахарі: коли б зловили щуку велику, взяли зварили щучину голову (саму голову), і щоб вона з’їла. Вона так і зробила, а через рік породила вужа. Той вуж відразу заговорив, як народився.

— Татку, — говорить, — і мамко, звеліть мені зробити кам’яну хатку, і щоб ліжечко там було, і коміночок, і огонь, щоб там горів, і щоб у місяць мене оженили.

Зробили так: заперли його у кам’яну хатку; у дві неділі виріс великий уже, на все ліжко.

От водять вже до нього на вибір простих дівчат — кого вже він полюбить. Водили вже їх там, водили, — переводили зо всієї окраїни: не доберуть! А в однієї баби та було дванадцять дочок, і їх брали, та тільки однієї не брали — найменшої. От найменша говорить:

— Дурні ви, дурні! Якби мене взяли, то я б зараз була нареченою!

До царя те дійшло, і приїхали зараз та й взяли її. Привели її до царя, цар говорить:

— Чи будеш мені невісткою, чи ні?

А вона каже:

— Буду! Давайте ж мені зараз дванадцять платтів, дванадцять панчіх, дванадцять сорочок, дванадцять черевиків і всього по дванадцять.

Убралась і пішла до вужа. Ті дівчата прийдуть: сунеться вуж до них, хоче вставати — вони навтіки, що вуж. А та прийшла і стоїть на порозі:

— Здрастуйте!

— Здрастуй! Чи будеш мені жоною?

— Буду!

— Скидай же одне плаття!

Вона каже:

— Скидайте і ви одне!

Він скинув: скинув він шкуру одну, а вона — плаття. Тепер знову каже:

— Скидай друге плаття!

А вона каже:

— Скидайте й ви.

Та і третє так, і четверте, аж до дванадцятого. Осталась вона в одній сукні, а він тільки чоловіком. Як поскидав вуж шкурки, лежить, а вогонь у комінку горить. Вона за тії шкурки та на огонь скинула і спалила. Спалила, а він і став вужем-царем. Повінчались та й живуть. А до батька не пішли.

Кличуть їх через якийсь час, а він не йде. Вона каже:

— Пустіть мене, серце, до батька до вашого, піду погуляю, а то будуть гніваться: як же так можна не піти?

От він її пустив.

Пішла, гуляла там, гуляла і їла, і пила. А він їй казав:

«Іди ж гуляти, та тільки батьку і матері правду скажеш — то ти мене не застанеш». (Щоб не знали вони, як він із вужа та став чоловіком.) А вона призналася. Погуляла там, приходить додому, аж його нема: пішов уже на друге государство, край світу.

Вона сиділа-сиділа, плакала-плакала та й пішла у світ шукати чоловіка. Приходить у село. Підійшла проситися на ніч до бабки, до Вітрової матері. Та не пускає:

— Тут прилетить мій син, зараз почує руську кость, зараз тебе уб’є, роздує!

Просилась, поки упросилася: та бабка її заховала у скриню.

А Вітер як прилетів, то зараз і почув, каже:

— Що це таке, матко, — у нас руську кость чути?

А мати й каже:

— Це приходила жінка проситися, говорить, що чоловік покинув.

— Дай же ж, мати, їй яблучко срібнеє. Та нехай вона йде, бо вже її чоловік та у другім царстві.

От вона переночувала. Дали їй яблучко срібне. Вона пішла. Іде та іде; обіймає її ніч. Проситься вона знов на ніч до бабусі. Та пускає:

— Тут як прилетить мій син, то тебе спалить!

— Ні, я вже ночувала у таких: ночувала я у Вітрової матері.

То бабуся заховала її. Вона була Місяцева мати.

Аж прилітає Місяць:

— Що це таке, матко, руську кость чути?

А вона каже:

— Ото, мій синочку, прийшла жінка якась — та, що її чоловік покинув за те, що батькові-матері правду сказала.

Він каже:

— Добре, що впустили; дайте ж їй золоте яблучко, нехай вона скоріше поспішає, бо вже її чоловік жениться на іншій жоні.

От жінка переночувала, дали їй яблучко золоте. Вона пішла.

Іде та й іде, обіймає знову її ніч. Проситься знов на ніч до Сонцевої матері. Та бабуся каже:

— Не пущу я тебе: мій син по світу літає, то як прилетить — спалить тебе.

Вона каже:

— Я у таких ночувала уже: мені дали двоє яблучок.

Прилітає той син, Сонце, і говорить:

— Що це таке, матусю, що руську кость чути?

— Прийшла жінка якась, що її чоловік покинув, проситься на ніч. А він каже:

— Її чоловік оженився уже на іншій. І нехай вона йде туди і дайте їй діамант (яблучко таке вже, найдорожче, найкраще), : скажіть їй, щоб вона прийшла в той дім, де муж, — так її не допустять туди; а вона щоб зробилася старчихою і сіла там коло двору і прослала хустинку, і поклала одне яблучко срібнеє. То донесуть люди, що прибула якась старчиха і продає срібні яблучка

От переночувала жінка. А вранці бабуся дала їй діамант і сказала, що треба робити. Зробила все жінка, як було велено. А цариця (нова вужева жона) прийшла до неї і питає:

— Що тобі за те яблучко?

А жінка каже:

— Мені не треба нічого, панійко (чи там государинько) я хочу, щоб ви мене пустили до свого мужа переночувати.

Цариця взяла те яблучко і пустила жінку на ніч. А свого чоловіка упоїла чисто, щоб він нічого не знав, щоб то з першою жінкою не говорив.

Жінка перша вже будила його, будила, ніччю плакала-плакала, слізьми чисто його облила та й пішла.

Він вранці пробуджується, устає, говорить сам собі:

— Що це таке: ніби-то пахнуть першої жінки сльози, і я увесь мокрий.

Нікому того не розказав і жінці своїй не признався.

— Почекай же, на завтрашню ніч я не буду спати, буду примічати.

Назавтра розстилає жінка знову хустинку і кладе вже яблучко золоте. Приходить знов государиня і говорить:

— Продай же мені яблучко, я тобі скільки хочеш грошей дам.

А вона:

— Ні, не хочу, панійко: мені не треба нічого, тільки пустіть мене іще одну ніч переночувати.

Цариця взяла і пустила. Так жінка та знов як взялася будити чоловіка, як взялася його качати, цілувати (а цариця знову його упоїла). Та знову поплакала, облила його слізьми та й пішла.

Одне вже яблучко зосталося — діамантове, найдорожче: це вже їй на одну тільки ніч. Каже:

— Пустіть же, панійко, ще й на цю ніч та й годі вже.

Тепер же чоловік вже вночі не спить. Вона прийшла, зараз стала його цілувати у голову. Він мовчить. Вона його цілує. Каже чоловік:

— Хто ти така?

— Я перша твоя жінка.

— Яким же ти родом сюди зайшла?

— Я була там і там, заходила ночувати, дали мені яблучка, а я дала твоїй жоні яблучко, вона мене й пустила переночувати. Я вже третю ніч тут ночую.

Так він роздумався, крикнув, щоб свічки засвітили. Вона — зовсім старчиха. Каже він:

— Боже мій, що то таке, що перша жінка свого мужа край світу знайшла, а другая, проклятая, свого мужа за яблука оддала?

Велів коні запрягати, одягнув жінку у сукню, у все, що треба, і поїхали до батька.