Про яблуньку

Жили собі дід та баба. У них була онучка, Жучка і котик. От жаба і каже діду:

– Посади, діду, яблуньку під полом.

Дід посадив. Росте яблунька і виросла під піл. Баба і говорить:

– Прийми, дідусю, піл, хай яблунька росте.

Дід прийняв. От яблунька росте і росте й виросла під саму стелю.

– Продирай, діду, стелю, щоб яблунька проростала.

Дід продрав. Росте вона і підросла під стріху.

– Розбирай, дідусь, стріху, нехай яблунька росте, та вродяться яблучка.

Дід розібрав стріху, а яблунька все росте, та росте і виросла під саме небо. Тоді баба напалася на діда:

– Роби, діду, драбину, полізем яблучка рвати.

Зробив дід драбину, приставив до яблуньки, поліз на драбинку, за дідом - баба, за бабою - онучка, за онучкою - Жучка, за Жучкою - котик. Вирвав дід яблучко, покуштував, дав бабі, баба - онучці, онучка - Жучці, Жучка - котикові, а котик укусив, та й поніс і підніс тобі під ніс.

Хто казав, той медок лизав, а хто слухав, той медок нюхав. Ось тобі казка, а мені бубликів в’язка. І я там був, мед-пиво пив, у роті не було, а по вусах текло.