Рак-неборак і його вірна жінка

Це було тоді, коли раки уміли свистати. Жили дід та й баба, а в них було три доньки — одна файніша від іншої. Якось баба сказала найстаршій:

— Ану, візьми коновку та принеси води…

Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води і хотіла йти, але рак-неборак — хап за коновку й не пускає. Дівчина у крик:

— Пусти мене, раче-небораче!

— Не пущу, мусиш бути моєю жінкою.

— Ніколи у світі я не буду жінкою клишоногого рака.

Рак-неборак потягнув її у воду.

Баба почекала трохи, а потім каже середущій доньці:

— Найстарша дочка десь пропала. Візьми другу коновку і принеси води, бо обід треба варити.

Середуща пішла. Зачерпнула водички, але не встиг­ла витягнути, бо рак-неборак — хап за коновку й не пускає.

— Пусти мене, раче-небораче, бо мама буде сва­рити. Обід треба варити.

— Як підеш за мене, то пущу…

— Ні, я вийду за файного хлопця, а не за якогось кривоногого рака.

Рак-неборак — сіп її, й дівчина впала у криницю.

Баба вже розсердилася:

— От біда, які вони ніхтолиці! Відай, там заснули… А найменша каже:

— Я піду, мамо, й принесу водички.

— Іди, але не сиди там довго…

Пішла до криниці, зачерпнула води. Рак-неборак схопив за коновку і не відпускає. Дівчина закричала:

— Ти що, сказився? Ану, пусти, бо мені тут ніколи сидіти!

Рак-неборак відповів:

— Як віддашся за мене — пущу, а як ні — то ні.

— За тебе? А ти будеш мене вірно любити?

— Буду, дівчино!

— Добре. Я вийду за тебе, але скажи, де мої се­стри.

— Вони, ади, на толоці рвуть собі косиці.

Дівчина глипнула туди — а сестри справді на толоці збирають квіточки.

— Коли прийти сватати? — спитав рак-неборак.

— У неділю. Злагодимося і будемо чекати.

Найменша забрала сестер і пішла додому. Покли­кала маму й сказала їй на вухо:

— Рак-неборак прийде мене сватати. Обіцяла-м стати його жінкою.

— Най приходить, — відповіла мати.

Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хо­тіли бачити, як рак-неборак буде танцювати. Ще та­кого трафунку не було! Чекають, чекають, а жениха нема. Почали сміятися:

— У рака-неборака криві ноги. Та ще він задкує — пішов у другий бік.

Але раптом земля задудніла. З’явилися легіні на конях. Перед ними на білім коні їхав молодик у за­косиченій крисані. Він розмахував топірцем, що блис­нув діамантами.

Наймолодша дівчина була дуже втішена.

Леґінь зліз із білого коня. Вони увійшли в хату і по­сідали за столи. Засватали найменшу дочку — поча­ли танцювати, співати. А потім молодий каже нареченій:

— Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?

Молода відповіла:

— Так, буду чекати.

Молодий сів на коня — і тільки дим та нитка за ним.

Рак-неборак не забував про жіночку. Він кожного вечора приповзав до хати, скидав із себе шкарлупу і ставав людиною. Жінка не могла ним натішитися. Але одного разу він сказав:

— Я, жінко, трохи засну, а ти дослухайся. Як під вікном рак три рази свисне, то розбуди мене…

— Поспи, чоловічку, я буду добре пантрувати…

Жінка не спала — прислухалася до кожного шерхо­ту. Раптом почула свист. Її почав ламати сон, але не піддавалася. Минуло трохи часу — хтось свиснув два рази. А жінку ще більше хилить до сну. І вона покла­ла голову на подушку, коло чоловіка. Вони так міц­но спали, що й землетрус не розбудив би їх. Хтось під вікном свиснув три рази, але ніхто не чув.

Вже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік про­кинувся, убрався в шкарлупу і сказав:

— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по сві­ту — може, що знайдеш.

Рак-неборак поповз до кринички і пірнув у воду. Він більше не приходив.

Засумувала молодиця. І одного дня каже своїй ма­тері:

— Злагодьте мені, мамо, торбинку з харчами — я піду шукати свого чоловіка.

І її зібрали у дорогу. Жінка попрощалася й пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць. Питала всіх, де би то міг бути її чоловік, але ніхто не знав. Якось серед широкого поля здибала старого-пре­старого діда. Розповіла про свою журу и попросила поради.

А дід відповів:

— Це може сказати лише Місяць. Він уночі ди­виться на землю і знає, де що діється.

— Я його спитаю! — втішалася нараз молодиця.

— Та він тобі нічого не скаже. Треба просити його маму.

— А де її знайти?

— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі хатка. Там і живе Місяцева мама.

Пішла до Синьої гори, стала під хату і — тут-тук у шибку.

— Хто там?

— Це я, прийшла до матері Місяця просити допо­моги.

Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:

— Ов, у тебе, молодице, якесь велике горе.

Вона все розповіла.

— Добре, жіночко, — мовила мати Місяця. — Над ранок син повернеться додому, і я запитаю про твого чоловіка.

Дала їй поїсти і сховала на ніч — накрила коритом під лавицею.

Коли розвиднялося, Місяць прийшов додому. Пере­ступив поріг і каже:

— Мамо, а чому тут людським духом пахне?

— Тобі здається, сину. Мабуть, нахапався по світу всілякого сопуху.

Поставила перед ним яєчню, яка була зроблена із самих жовтків. Місяць поїв, ліг спати. А мати питає:

— Ти видів, сину, жінку рака-неборака? Вона, бід­на, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Де тепер він є?

— Не відаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.

Місяць захропів, а його мати підняла корито і каже до жінки:

— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха — добра жінка і тобі зарадить. Вона живе на другій горі.

Жінка прийшла до матері Вітра. Поклонилася ни­зенько і припала до її руки. Коли цілувала, упала сльоза і обпекла господині руку.

— О, видно, молодице, в тебе на серці якийсь ве­ликий біль.

Жінка розповіла про свій туск. Вітриха зітхнула накрила молодицю під лавою коритом і стала чека­ти свого сина Вітра. Його довго не було — десь блу­кав світами.

Як набігався й охляв, привіявся додому. Коли сів за стіл, мати йому каже:

— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, але ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?

— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.

— Вона — гездечки…— І стара Вітриха підняла ко­рито.

Молодиця поклонилася Вітрові. Той довечеряв і сказав:

— Виходь на подвір’я і сідай мені на плечі.

Летіли, летіли й нарешті долетіли до золотого замку.

Рак-неборак повзав у саду, який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулась до нього і за­плакала… Рак-неборак обняв її і теж заплакав від утіхи.

Старий змій, що царював у золотому замку, все те видів із вікна. Він тріснув від люті на тисячу шматків.

Рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Він по­селився з жінкою у золотому замку, і там довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.

Аудіозапис української народної казки “Рак-неборак і його вірна жінка”