Скляна гора

Був собі бідний господар. Мав трьох синів і поле над морем. Одного року засіяв він поле вівсом, настали жнива, вижали той овес і зложили в копи, а через кілька днів господар очам своїм не повірив: наче ураган прокотився, всі копи розбиті.

Поскладав господар знову снопи і вирішив вартувати, а таки збитошника впіймати. Пішов додому, взяв рушницю, їжу та знову на поле.

Ходив-ходив до пізньої ночі й вирішив трошечки відпочити. Сів під копу і незчувся, як задрімав. Прокидається, а копи всі повалені.

Довелося складати снопи знову.

А жінка чекала його, чекала, нарешті посилає старшого сина.

— Йди, подивися, чи не вбив хто батька.

— Ей, — відповідає син, — батько з рушницею. Може, він кого вбив.

Пішов на поле, дивиться, а батько докінчує снопи складати.

— Заснув я, сину, на біду, — виправдовується, — і якась мара розбила копи.

Допоміг йому син, і пішли додому. Увечері хлопець і каже:

— Твоя, батьку, була минула ніч, а ця моя. Я вже не засну.

Взяв рушницю і пішов у поле. Ходив-ходив, поки втома не здолала його. Сів відпочити під копу й задрімав. Прокинувся — всі копи розвалені. Довелося і йому наново снопи складати.

На третю ніч пішов вартувати середущий, та й він не вберіг.

Настала четверта ніч, батько знову збирається йти на варту, та вилазить з-під печі наймолодший син, що завжди в попелі бавився і тому Попелюхом прозивався.

— Вже ти, батьку, сторожив, і брати були в полі, а тепер моя черга, — каже. — Лягайте відпочивати, а я піду.

— Куди ти, Попелюху, підеш? — сміється батько. — Тобі коби жменя попелу, то й про світ білий забудеш. Ще штанів жодних не мав, а вже зброю хочеш в руки.

— Як йому давати зброю, — підсміюються й брати, — коли він миші боїться?

Та Попелюх не зважає. Вчепився матері в рукав і каже:

— Матусенько, приготуйте мені їсти, бо я таки піду.

Дала мати йому шматок паляниці й грудку сиру, зав’язав він те у вузлик, взяв паличку і пішов. Поки вийшов на поле, то зголоднів. Сів під копу, розв’язав вузлика і почав вечеряти. Раптом бачить — із нірки, що під копою, сіра мишка вилізла і дивиться йому просто у вічі.

Засміявся Попелюх:

— Певно, і ти хочеш підкріпитися, що так дивишся?

Та й кинув їй дрібку хліба.

Вхопила мишка хліб, сховалася у своїй дірочці, а за хвильку знову вилізла.

— Бачу, тобі не смакує пісна паляниця, — каже Попелюх і кинув їй трохи сиру.

Мишка бігала то в нірку, то з нірки, поки не виманила у Попелюха все. Вибігла тоді з нірки і знову дивиться на хлопця.

— Дав би я тобі, мишко, ще, але більше не маю. Буду голодним спати, — каже Попелюх.

І мишка до нього людським голосом заговорила:

— Добра в тебе душа, Попелюху, і хочу дати тобі пораду. Візьми з однієї копи чотири снопи і «шапку», вилізь на копу, обклади себе тими чотирма снопами, а «шапкою» закрий голову. Твій овес розбивають після перших півнів морські коні. До цієї копи завжди приходить їсти овес їхня королева — Сива Кобила. Коли вона заірже, щоб коні починали їсти, ти тихесенько з-поміж снопів висунь руку, схопи її за капистру золоту і тримай щосили. Тоді вона почне проситися: «Що хочеш дам тобі, лиш відпусти мене». Нічого не проси, лиш проси золоту капистру.

Зробив Попелюх, як мишка навчила. Вийшли морські красені-коні на поле, а їхня королева Сива Кобила зупинилась біля тієї копи, в яку Попелюх заховався. Заіржала вона срібним голосом і почала овес їсти. І в цю мить Попелюх схопив її.

Стала просити Сива Кобила, а він каже:

— Відпущу тебе, але подаруй мені свою золоту капистру.

— Добре, — відповідає Сива Кобила, — але заховай її так, щоб ніхто не знав і не бачив. А як треба тобі буде моєї допомоги, подзвони тричі нею, і я прибіжу. Тепер можеш лягати спати — більше копи ніхто не розбиватиме.

Заіржала Сива Кобила, і коні зникли. А Попелюх заховав капистру в пазуху і ліг спати.

Чекають вдома Попелюха, вже й журиться мати, що довго нема його, а батько до неї:

— Та, певно, снопи в копи складає. Піду допоможу.

Вийшов батько на поле і бачить — всі копи стоять, а сина не видко. Почав попід копи заглядати — аж Попелюх спить.

Будить його батько:

— Вставай, бо вже обід скоро. — І питає: — А що маєш за пазухою?

— Та це мої іграшки, — відповідає Попелюх.

Пішли додому. Син, щоб ніхто не бачив, виліз на горище і золоту капистру заховав у розбитий горщик, а сам знову попелом грається.

А недалеко від їхнього села був царський замок, де жив цар, що мав гарну-прегарну доньку. Було в дівчини сватів — лічити не перелічити. Надумав цар віддати її заміж. Дівчина й каже:

— Хай буде по-твоєму, але спочатку збери склярів з усього царства і накажи, аби вони побудували скляну гору, а на тій горі, щоб був майданчик із двома кріслами кришталевими. Там я буду чекати на свого нареченого. Той стане моїм мужем, хто на коні до мене виїде.

Розіслав цар посланців, зібралися склярі та й сім днів і сім ночей будували гору. На восьмий день князь знову розіслав слуг, аби оповістили по всіх містах і селах, що в його дочки заручини. Хто хоче стати спадкоємцем його царства, то нехай приїжджає в такий-то день на коні. Хто виїде до царівни на скляну гору, той мужем царівни й стане.

Збираються й Попелюхові брати подивитися на скляну гору. Їде з ними й батько.

— Поїду і я з вами, — проситься Попелюх.

— Куди тебе без штанів брати? — відповідають брати. — Лише ганьби нам наробиш.

Вранці старші брати одяглися по-святковому і вирушили в дорогу. Попелюх грався в попелі, а мати пряла. Пряла, поки не надокучило їй, а тоді побігла з куделею до сусідів. Синові наказала:

— Гляди, не виходь із дому, аби тебе собака не покусав.

Та лише мати вийшла — Попелюх на горище. Дістав з горщика золоту капистру, вийшов на вулицю, тричі подзвонив, — і вмить з’явилася Сива Кобила.

— Чим можу послужити? — питає вона.

Попелюх і каже:

— Цар збудував скляну гору, а на самому вершечку тієї гори сидить його дочка. Хто туди конем доїде, той одружиться з нею.

Каже Сива Кобила:

— Якщо треба, можна й вилетіти, не тільки виїхати. Подивися мені в праве вухо і скажи, що там бачиш?

— Бачу простір великий.

— То скач туди.

У праве скочив — з лівого вискочив. Став він гарним-прегарним воїном — при зброї, в розкішному вбранні.

Сів Попелюх на Сиву Кобилу й поскакав.

Їдуть вони, їдуть і наздоганяють батька з братами. Сягнув у кишеню Попелюх, витяг повну жменю золотих дукатів і дав батькові. Брати й собі руки простягли, а він вихопив з-за халяви нагайку та й одному по спині, далі й другому.

Приїжджає він, а там уже сини панів, генералів та маршалів — хто без руки, хто без ноги, а хто й без голови. Глянув Попелюх на скляну гору: царівна сидить, ясніша ясного сонця.

Попелюх дочекався, поки батько із синами доїдуть, а тоді під’їхав під скляну гору, вдарив шпорами, Сива Кобила рушила скляною горою і зупинилася на самому майдані.

Скочив воїн з коня, подав руку молодій царівні, а вона запрошує сісти. Тоді перерізала навпіл свою хустину й одну половину віддала Попелюхові, другу залишила собі.

Попрощався з царівною Попелюх, сів на Сиву Кобилу, з’їхав з гори.

Побачив таке цар і каже:

— Добра громада, це не все. Може, між вами є ще такі сміливці, тож завтра зранку кожний зможе позмагатися.

Вчув те Попелюх і рушив додому. Скочив у ліве вухо Сивій Кобилі, а з правого вискочив, відпустив Сиву Кобилу, заховав золоту капистру, а сам знову в попелі грається.

Вернулася мати від сусідів, а скоро й батько та брати приїхали. Розповідають:

— Бачили ми, як пани розбивалися на тій стіні скляній, бо гора та дуже височезна. Почнуть лізти туди і падають; голови, ноги, руки ламають. Лише один, напевне, з іншого царства, виїхав конем на самий вершечок.

— Ви бачили, а ще краще я бачив, — вмішується Попелюх у розмову.

— Та що ти, Попелюху, бачив? — сміються брати.

— Бачив, як вона йому півхустки віддала, а коли ви ще були в дорозі, бачив, як вершник дав батькові жменю грошей, а вас нагайкою похрестив.

— А де ти був? — дивуються всі.

— Я виліз на явора і звідти дивився.

— Біда, — каже батько, — ще колись вилізе і в’язи собі скрутить. Ідіть, хлопці, та й зріжте явора.

Поки зрізали — настав і вечір. Повечеряли, лягають спати, а батько ще нагадує:

— Не забудь, стара, нас розбудити зранку, бо підемо ще дивитися, хто засватає царівну.

Рано-вранці встали, поснідали, і поїхав батько зі старшими синами. Мати знову до сусідів. А Попелюх тоді виліз із-за печі, зняв капистру, подзвонив на порозі тричі, загула земля, і з’явилася Сива Кобила. Скочив у праве вухо, а з лівого вискочив і став таким молодцем, як учора.

Наздоганяє в дорозі рідних. Сипнув батькові грошей у кишеню, а братів — нагайкою по спині, і поскакав далі.

Приїхав під гору, почекав, поки всі не спробували свого щастя, а тоді виїжджає на скляну гору. Запросила царівна сісти, зняла з руки золотого персня, переламала надвоє, півперсня в свою половину хустки загорнула, а другу половину Попелюхові віддала і теж сказала так зробити.

Попрощалися, сів Попелюх на Сиву Кобилу, з’їхав униз, а цар:

— Хто хоче, ще завтра може спробувати свого щастя!

Вислухав те Попелюх і — додому. Скочив у ліве вухо Сивої Кобили, а з правого виліз таким, як уранці був.

Прийшов батько з синами, а мати питає:

— Як там було?

— Той самий, що і вчора, нині виїхав.

— Гарно їхав, — озивається з-під печі Попелюх. — Навіть не ковзався кінь. І знову грошей жменю батькові подарував, а братів нагайкою почастував.

— А ти де був? — дивуються.

— Я з грушки дивився.

— Доведеться замикати його в хаті, бо впаде і ще вб’ється, — каже батько. — А ми завтра ще раз підемо подивитися.

На другий день побігла мати до сусідів розказати, що їй чоловік та сини розповідали, а двері забула закрити. Попелюх тоді швидко на горище, зняв капистру, подзвонив тричі. З’явилася Сива Кобила, а він вліз у праве вухо, в ліве виліз, і знову стався з нього красень-воїн.

Приїхав до скляної гори, а батько з братами вже там. Довкола вершників видимо-невидимо, та вже ніхто з них і не пробує вибиратися до царівни. А вона сидить на горі й дивиться, чому не їде її суджений.

Виїхав Попелюх на скляну гору, сів у крісло коло царівни, а вона підняла його чуба, що звисав на чоло, й притулила печатку.

Виступив тоді цар перед народом і каже:

— Дякую всім, хто був на цих заручинах. Бачите, лише один достойний стати моїм зятем. Через чотирнадцять днів будемо гуляти весілля, то хай усі прийдуть, хто хоче — і старі, й молоді, й багаті, й бідні, й кінні, й піші.

А Попелюх сів на Сиву Кобилу та й — додому. Доїхав, скочив Сивій Кобилі у ліве вухо, а з правого виліз таким Попелюхом, як був ізранку.

Минає день, другий, третій, у царськім палаці готуються до весілля, а жениха як нема, так нема. Сумує-тужить молода царівна, а що робити — не знає.

Розіслав тоді цар все своє військо, аби знайшли того баламута, що має печатку на лобі.

Ходять посланці від села до села, дійшли й до того, де Попелюх живе.

Почала якось мати вмивати Попелюха, глянула йому на чоло — і забулася.

— Звідки у тебе печатка?

— Та це я собі зробив так, бо почув, що батько розповідав, — каже Попелюх.

— Ой Боже, Боже, який дурний у мене син! — бідкається мати.

Аж тут і воїни йдуть до хати. Вигнала мати Попелюха під піч, заклала горшками, аби його не видко, і так царських посланців зустрічає.

Привіталися й питають:

— Скільки у вас тут хлопців?

— Два, — відповідає батько.

Підняли воїни волосся догори кожному й пішли.

Відвідали одного сусіда, другого, третього, а в четвертого була дуже стара бабуся. Ось і питає вона:

— Скількох хлопців ви дивилися в тій хаті?

— Двох.

— А третього куди вони поділи?

А та баба виділа у вікно, як Попелюх викликав Сиву Кобилу і кудись їздив.

Повернулися посланці знову до тої хати, де жив Попелюх.

— У вас ще один син є, — кажуть. — Покажіть його нам.

— Та знаєте, ганьба й показувати, — відповідає мати. — То дурний, Попелюх.

А Попелюх озивається з-під печі:

— Заберіть, мамо, горшки ваші, бо порозбиваю.

Поки мати відкривала, він півперсня надів на палець, замотав півхустинкою, а потім на все те ганчірку намотав, а лоб сажею замазав.

— Та в тебе весь лоб у сажі, — кажуть воїни.

— Може бути, бо я давно не вмивався.

— Та вмийся, але спочатку ганчірку зніми з пальця.

— Не можу, бо він поранений і болить, — відповідає хлопець.

Почали воїни силою розмотувати, розмотали — і диво: півхусточки з ім’ям царівни. Ще розмотують — півперсня з її ім’ям.

— Ну, — кажуть, — ти і є той, кого нам треба. Тепер ходи з нами, бо в царя весілля готують.

Здивувалися батьки, віри тому не ймуть.

А Попелюх і каже до воїнів:

— Їдьте, а я вас наздожену.

Послухалися воїни, бо не будь-хто говорить, а зять царя.

А батько:

— Бери, сину, хоч сорочку чисту.

— Не треба мені нічого.

Дістав капистру, вийшов надвір і подзвонив нею тричі.

Здригнулася земля, і Сива Кобила з’явилася:

— Що накажеш?

— Маю з’явитися на весілля до царя.

Скочив у праве вухо, а з лівого вийшов гарним-прегарним воїном.

Догнав він царських посланців, разом прибули до палацу. Цар послав слуг за його батьками й братами. Три дні і три ночі всією державою гуляли весілля, а як гості роз’їхалися, прийшла до царського зятя Сива Кобила і каже:

— Ти вже цар, одружений, а я мушу вертатися в своє королівство, бо воно без мене може пропасти. Я ж королева всіх земних вод.

— То вертайся, — каже Попелюх.

— Аби я могла вернутися, мусиш стати таким, як був.

Думав царський зять недовго, скочив у ліве вухо, а з правого вийшов знову Попелюхом.

Увійшов у спальню, вмостився біля дружини та й заснув. А вранці цар зайшов подивитися на молоду пару. Як побачив Попелюха, то мало не зомлів. Розбудив дочку:

— Що ти, дочко, вибрала собі?

Подивилася царівна та й почала плакати.

— Що з тобою сталося? — питає Попелюха.

— Нічого, лише я став звичайною людиною, — каже Попелюх.

Плаче дочка і нарікає на батька, що не пригрозив, коли вона його собі вподобала, а цар на те:

— Що хотіла, те й маєш. Ти дивися на нього, а я за той час палац для вас приготую.

І наказав слугам вигнати гусей з гусятника, настелити соломи, а дочці з мужем перебиратися туди жити.

Що їм, бідним, робити? Поселилися у гусятнику і живуть.

А в цей час один ворожий цар оповістив війну. Не знає старий, цар, що йому чинити, і йде до гусятника:

— Через тебе, — каже Попелюхові, — я втратив зятя, який міг би повести моє військо, і на старості мушу йти на війну.

Поїхав батько, молоді залишилися в гусятнику. Плаче царівна, а Попелюх потішає її:

— Нічого, якось буде. Може, я ще допоможу батькові воювати.

Вийшов він із гусятника, підійшов до смітярки, де заховав свою капистру, подзвонив тричі, і стала Сива Кобила перед ним.

— Що хочеш, ласкавий господарю?

— Вороги війною пішли проти нас. Цар поїхав, а я залишився в гусятнику. Що маю робити?

— Якось буде, — каже Сива Кобила. — Стрибай у праве вухо.

Стрибнув, а вийшов — як воєвода.

Далеко в полі побачив Попелюх цареве військо. Сива Кобила й каже:

— І тобі треба війська. Обкрути двічі шапку навколо голови.

Обкрутив, і хмара кінного та пішого війська виросла позад нього.

Зупинив Попелюх військо, а сам поїхав до старого царя. Той саме відпочивав. Привітався Попелюх і говорить:

— Ясновельможний царю, я приїхав тобі на допомогу…

— Перш, ніж воювати разом, — відповідає цар, — хочу помірятися з тобою силою.

Виїхали в поле, вихопили шаблі й почали рубатися. То молодий тіснить старого, то старий молодого. Билися, билися, якось замахнувся цар і шаблею відрубав Попелюхові кінчик мізинця.

Заграли сурмачі, закінчилось змагання. Тоді старий цар витяг хусточку і завиває Попелюхові скалічений палець.

— Я піду зі своїм військом вперед, — говорить Попелюх, — а ти будеш іти за мною.

Як домовилися, так і зробили. Пішов Попелюх із військом на ворогів, і почали падати вони, як від коси трава.

Оточили вояки Попелюха величезне вороже місто, а через день і білий прапор з’явився над містом. Просить ворожий цар миру.

Привіз молодий воєвода фани підкореної держави старому цареві і на прощання каже:

— Переміг я ворогів твоїх, тепер ти цар і на цій землі. А я їду.

— Скажи мені, добрий мужній чоловіче, звідки ти і хто ти? — питає цар.

— Ви про мою країну думаєте, царю, часто і будете думати. А якщо хочете знати, де я живу, то скажу: у Гусятині.

І з тими словами зник.

Залишився старий цар у чужій країні, а Попелюх приїхав додому. Відпустив Сиву Кобилу та й пішов до гусятника. Зраділа його дружина, м’яко постелила йому на соломі, ліг він відпочивати.

А цареві старому не терпиться, хочеться поділитися з дочкою радістю і заспокоїти її, що все добре обійшлося — вороги переможені. Залишив він своїх воєвод у завойованій країні і приїхав додому.

Відкрив двері до гусятника і закричав:

— Твоє, дочко, опудало ще спить, а я з чужоземником-воєводою країну цілу завоював!

Каже дочка:

— Тихше, батьку, бо він дуже змучений, хай спить.

— Чим змучений? — розсердився цар. — Чи не тим, що вставав їсти?

І стягнув із Попелюха ковдру. Коли бачить — на лівій руці перев’язаний палець. Нахилився нижче, розглядає і очам своїм не вірить.

— Так це ж моя хусточка!

Встав Попелюх, а цареві все ще не віриться.

— Чи не тобі я завивав рану на мізинці цією хустиною по тому, як мірялися у силі? Так ти насміхався, коли говорив, що з Гусятина?

— Та хіба я неправду сказав? — відповідає Попелюх. — Ви ж вигнали нас із палацу до гусятника. Спочатку гуси обжили його, а потім уже ми.

Що міг сказати цар? Лише заплакав гірко, що так несправедливо зі своїм зятем вчинив і почав просити обох повернутися в палац.

А через кілька днів на честь того, що перемогли ворогів, був величезний бал. Навіть царя переможеного запросили в гості. Він не знав дороги до того місця, то я мусив йому показати. Сіли за стіл, а там було повно всяких вин та їжі. А найбільше любили ту їжу, що називається каша. Поїли усю кашу, і залишився порожній горнець. Кухарка вимила той горнець і поставила перед палац, аби сох. Пішов великий дощ, зробилася повінь. Закортіло мене відвідати царський палац. А вода вже прибула, і пішки не можна було дістатися. Тоді я стукнув себе кулаком по чолу і подумав: «Буду я у палаці, але треба човна». Надплив човен, я сів у нього і поплив просто у палац. А палац затоплений весь водою, лише горнець плаває коло порога. Я човном — у горнець, збив горнець і казці кінець.

Аудіозапис української народної казки “Скляна гора” (початок казки на 8:13 хвилині)