Солдат і смерть

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Ішов-ішов, аж перестрівають його три старці:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав і третю копійку.

Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки.

Аж ось ще йдуть три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Скинув шинелю й оддав.

— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.

— А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: я про що не подумаю, зараз щоб там і було.

— Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — думає, — подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витіг жменю грошей.

Сів ото спочивати, витіг люльку, аж вона вже й куриться.

— Е, — каже, — і це добре.

Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама й погасла. Дивиться — летить пара качок: він розшморгнув торбинку і говорить:

— А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

— Що даси? Я, — каже,-— можу вигнать чортів.

— Як, — каже, — виженеш, я тебе до смерті догодую.

Ого нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.

— Чого ти? — питає солдат.

— Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув і говорить:

— А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай чорт проситись:

— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.

Пустив його солдат. От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він і наказує:

— Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуницію свою розвішує.

— Що, — питає, — горілка є?

— Є.

— Тютюн є?

— Є.

— Огонь є?

— Є.

— От рай, так рай!

Ходить по пеклу, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:

— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнемо, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От помірялись, облупили того, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

— Ах, в похід, в похід!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде Смерть. Солдат до неї:

— Бабусю, чуєш? Ти це куди?

— До Бога, служивий.

— За чим?

— Та спитати, що мені на землі робити.

— Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить до Бога.

— Прийшла, — каже, — Смерть, питає, що їй на землі робити.

— Хай, — каже Бог, — морить самих старих людей три роки.

От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:

— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов Смерть іде до Бога.

— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.

Приходить до Бога.

— Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити.

— Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.

Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є».

Вийшов та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.

— Спасибі, служивий, — та й пішла.

Ото через три роки знову Смерть прийшла, та така худа.

— Спитай, служивий, що мені робити?

Він пішов.

— Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити?

— Хай, — каже, — мертвить самих маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.

Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.

— Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви. От вийшла вона до солдата та й каже:

— Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та й каже:

— А в торбинку!

Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув заходилися його розважать та брехні казать, та такої, щоб у ній і словечка правди не було. От пани що не збрешуть, так один одному заздрять, та й кажуть, хоч яка там брехня, що правда. Знайшовся один мужик.

— Я можу так збрехати, як цар хоче.

— Ну, бреши.

— Як жили ми, — каже, — ще з батьком та хазяйнували, так була у нас нива за тридцять верст від нашої оселі, а одного року та така добра пшениця зародила, одразу поспіла і осипається. А нас у батька було семеро братів; як пішли ж ми косити, а хліба і забули взяти, косили безперестанку сім днів і сім ночей, не ївши і не пивши; а як прийшла неділя, ми пішли додому вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подали. От посідали ми коло порога, а там лежав у нас камінь. Я як сів на той камінь, як ухватив галушку, так вона крізь мене і проскочила та ще і крізь той камінь пройшла, та аж на сім сажнів у землю ввійшла!

Тут пани зараз:

— Це, — кажуть, — може бути: сім днів чоловік виживе не ївши, а що камінь галушка пройняла, то, може, він млиновий, це, — кажуть, — ще не брехня.

От на другий день звуть його знову брехні казати.

— Я, — каже мужик, — як почав сам хазяйнувати, так усе у болото.

Аудіозапис української народної казки “Солдат і смерть”