Солдатські сини-богатирі (котигорошки)

Були собі солдат і жінка. От як він був собі убогий, то й пішов на заробітки.

От раз пішла вона до колодязя, води набрала та й іде, аж бачить: котяться за нею дві горошинки. Вона взяла та з’їла їх. Як з’їла… і народила скоро двох синів-богатирів, що волос у волос, голос у голос.

Ростуть ті сини, як з води йдуть… Та й кажуть матері:

— Підемо ми, мамо, може, дещо заробимо.

Пішли та й стали до якогось пана дім будувати за триста карбованців. Звісно, як богатирі, заходились — усе ні по чому, за тиждень якийсь і управились. Ото забрали гроші і пішли на базар.

— Давай, — каже один, — купимо собі по коняці.

— Давай, — каже другий.

Ходили, ходили, вибирали, вибирали, так на якого коня який брат руку не покладе, так той кінь і впаде. Аж ось іде дідок та й питає їх:

— Чого ви, солдатські сини-богатирі, журитесь?

— Та ось, дідусю, коней по собі не знайдемо.

— А ходімте, — каже, — до мене.

Привів їх на своє дворище, розбив залізні двері, аж там коні огонь їдять, а дим п’ють. Підійшов один брат, поклав на одного коня руку, той тільки головою крутнув.

— Це, — каже, — буде мій.

От і другий вибрав собі, давай вони за ціну сходитись.

— Давайте, — каже, — по п’ятдесят карбованців.

— Добре, — кажуть.

Оддали гроші.

— Де б ще це нам, — кажуть, — найти собі по шаблі та по пістолету?

— Та у мене і це є.

Дали йому і за шаблі, і за пістолети по сто карбованців, посідали на коней, гайда додому.

Мати їх розпитує, що купили.

Вони й хваляться, що по коневі, по шаблі та по пістолету.

— Ось підіть, мамо, там на призьбі лежать, та й унесіть в хату.

Пішла вона, тягла їх, тягла:

— Цур їм, — каже, пек, які важкі!

Давай вони тоді ходити на полювання.

— Поїдем, — каже один, — я назнав зайчицю із зайченятами, та заберем.

Знайшли ту зайчицю, а вона проситься:

— Ей, солдатські сини-богатирі, не бийте мене, не сиротіть моїх дітей, я вам по синові на прислугу дам.

— Що ж, того нам і треба.

Забрали двох зайченят та й поїхали.

Та так як попоїздили, так набрали собі усякого звіра: зайченят, лисенят, вовченят, ведмежат, левенят, та тоді усім і поділились так, що кожному припало по одному різного звіра.

От пожили ще трохи. Один брат і каже:

— Поїду я, може, знайду де батька!

Та взяв поставив серед двору лату[1] а на лату кулик[2] нав’язав.

— Гляди ж, — каже, — брате, поки я живий буду, то цей кулик стоятиме, а як де подінусь або вмру, то він опаде.

Ото сказав та й поїхав. Як поїхав та заїхав аж у друге царство; дивиться: стоїть палац, а коло нього хатка. Він і зайшов у ту хатку, аж там живе баба.

— А що, — пита, — бабо, можна у вас спочити?

— Та чом не можна? Одпочивай.

От він ліг, прикинувся, наче б то спить, а сам слуха. Коли це біжить дівчина.

— Цю ніч, — каже, — бабусю, привезе циган царівну нашому змієві на пожирання.

А та баба та була куховарка того змія, що осів те царство та людей знищував.

Хлопець усе те чує, а як прийшла ніч, він і питає бабки:

— Чи не можна у вас тут де на полювання поїхати?

— Чом не можна, — каже, — можна.

Він забрав свою охоту[3] і поїхав. Приїздить до того палацу, дав вартовим по червінцю, вони його й пропустили. Пішов він у той палац, ходить там, роздивляється, так нема ні духу. Давай він гукати, коли це озивається до нього царівна. А то її циган привів змієві на пожирання, пустив у палац, а сам на дуба заліз.

От поздоровались вони, розказала вона йому свою пригоду, він і дає їй шило і молоток.

— Це, — каже, — як буде змій летіти та паруси напускати, бий мене цим шилом та молотком.

Сказав, ліг та й заснув…

От став змій налітати, став паруси напускати. Царівна жаліє хлопця, не будить, а далі як заплаче — йому сльоза і впала на щоку.

— Ху, — каже, — як же ти мене обпекла!

Дивиться, аж ось і змій.

— Ху, — каже, — я думав, що солдатські сини-богатирі на печі ще кашу їдять, аж один ось де. Дуй тічок!

— І я не буду, і тобі не велю. Тільки зніми ногу із стремена.

А тут охота як наскочила, розметала змія. Хлопець тоді узяв голови під одну скелю, язики під другу, а тулуби під третю і поховав.

Царівна ж узяла та всю охоту зеленими стрічками і пов’язала, ще і йому дала стрічку та й проситься, щоб він і її з собою взяв.

— Ні, — каже, — знайдеться той, що тебе візьме.

Сів на коня та й поїхав до тієї бабки.

А циган тоді з дуба.

— А… будеш казати, що я змія згубив…

Ніде тій діться.

— Буду, — каже.

Привозить циган її до царя. Яка йому шана!

А той як вернувся до бабки, заснув, то аж другого дня встав. От на другий день знов біжить та дівка.

— Буде, — каже, — цю ніч циган другу царівну везти змієві на пожирання.

Хлопець усе те слухає, а як облягла ніч, виїхав на полювання.

Дав зараз вартовим по червінцю, а сам пішов у палац, аж там і царівна вже.

Дає він і цій швайку і молоток та й каже:

— Як буде змій налітати та паруси напускати, постав цю швайку мені на голову, та бий по ній молотком як можеш…

Як ліг та й заснув. Аж ось і змій, царівна пошкодувала його колоти, сидить, плаче, а сльоза й упала йому на щоку.

— О, як ти мене обпекла, — каже.

Глянув на охоту, а вона вже й сама не своя — метається.

Тільки змій у двір — зараз і почув, хто там є.

— Ху, — каже, — я думав, що солдатські сини-богатирі на печі ще кашу їдять, аж один вже ось де! Дуй тічок!

— І я не буду, і тобі не велю!

Тільки змій ногу із стремена, так охота його й розметала.

Хлопець тоді голови — під одну скелю, язики — під другу, а тулуби під третю поховав. Став од’їздити, а царівна і проситься, щоб він її з собою взяв.

— Буде, — каже, — той, що тебе візьме.

Вона тоді усю його охоту і пов’язала червоними стрічками, ще й йому таку ж дала. А циган зліз із дерева та до неї:

— Будеш казати, що я тебе од смерті визволив.

— Буду, — каже.

От цигану така шана, ще більша. Вже він збирається на першій царівні женитися. Та царівна плаче. Коли це ось їде містом той солдатський син-богатир. Вона побачила свої зелені стрічки, а друга — свої червоні.

— Ось хто, — кажуть, — нас врятував од змія, а не циган.

Давай тут цигана питати, де він зміїні тулуби подів. Циган не боїться, повів їх на те місце.

— Ось, — каже, — під цією скелею тулуби, а під цією язики, а тут голови.

— Ану покажи!

— Еге, — каже, — хіба б же можна? Тут стільки треба людей!

Тоді солдатський син-богатир поперевертав ті скелі, дістав усі ознаки: зараз цигана скарали, а солдатський син-богатир забрав старшу царівну.

Оддають ото йому од усього ключі та й наказують, щоб там в одну якусь-то комірку не ходив.

— Що ж я буду, — каже, — за хазяїн, що не піду та не довідаюсь, що там таке є.

Пішов у ту комірку, аж там віконце: подивився він у те віконце, аж бачить море, та таке велике, а за тим морем і берег видно кам’яний, а на ньому усе кам’яне: і люди, і звірі, і дерева, і птиця, сказано ж — усе.

— Що ж, — каже, — я буду за богатир, що не довідаюсь, що то за море.

Зараз забрав усю свою охоту, осідлав коня, поїхав того моря шукати.

От скоро знайшов те море, дума, як йому перевезтись.

Аж ось іде дідок. А той дідок та через море людей перевозив. Він його і питає:

— Як би мені, — каже, — діду, на той бік перевезтись?

—- Е, — каже, — сину, там така живе Баба-Яга, що хто до неї не прибуде, вона його враз каменем зробить.

— Я, — каже, — не боюся, вези.

Перевіз його дідок, і охоту. А солдатський син-богатир як пішов, знайшов ту Бабу-Ягу, поздоровкався та й питає:

— Чого це тут усе окам’яніло?

— Підожди, — каже, — ложечки побаню[4], так скажу.

Стала вона банити ложечки, а він кам’яніє, кам’яніє, і охота уся його кам’яніє, та так поки вона ті ложечки побанила, він з охотою і окам’янів.

Як окам’янів він, зараз той кулик, що він братові на ознаку нав’язав, так і опав.

— Е, — каже менший, — десь уже брата на світі нема, поїду я, може, одшукаю.

Осідлав коня та й поїхав. От приїздить у те царство, де той оженився, попросився до царської куховарки переночувати, а його там зараз і признали за того, що пропав.

— Ти, — каже царівна, — мій чоловік.

А вони ж, сказано, волос тобі у волос, голос у голос — такі схожі. Він одмагається. Каже:

— Це, мабуть, мій брат.

Залишили його жити у царя.

Живе він і доручають йому до рук ключі та й наказують, щоб він теж у ту комірку не ходив. Він таки не послухавсь, пішов у ту комірку, заглянув у віконце — зараз побачив і свого брата, і всю його охоту. Тут же зібрався, тут і поїхав.

Приїздить до того моря, знайшов того діда.

— Перевези мене.

— Е, не їдь, синку, там така Баба-Яга, що хто не прибуде, зараз одурить та й скам’янить.

— Я, — каже, — не боюсь. Мене не одурить.

Перевіз його дід, він і пішов по тому кам’яному царству. Як знайшов ту Бабу-Ягу, давай її розпитувати, чого це у цьому царстві усе кам’яне.

— Підожди, — каже, — я ложечки побаню.

— Е, — каже, — мене не одуриш!

Як узяв її за косу, як почав крутити!

Він крутить, а охота рве, він крутить, а охота рве.

— Ой, — каже, — дай мені хоч трохи відпочити.

— Кажи, де у тебе живлюща й цілюща вода?

— Ходім, — каже, — отам замурована.

Повела його до стіни, він зараз розбив ту стіну, урізав їй палець та й вмочив туди — так той палець і зайнявся.

Він знову до неї, то вона і показала йому. Він тоді кинув ту Бабу-Ягу своїй охоті, набрав тієї води, зараз брата, охоту і всіх там оживив, посідали на коней і поїхали у своє царство. Той же старший став зі своєю жінкою жити, а менший її сестру взяв та й досі живуть.

Примітки

[1] Лата — довга жердина або дошка, яку кладуть поперек крокоп.

[2] Кулик (куль) — обмолочений сніп жита, що використовується для покрівлі будівель.

[3] Охота — тут: звірі, що використовуються на полюванні.

[4] Побаню — тут: помию.

Аудіозапис української народної казки “Солдатські сини-богатирі (котигорошки)”