Срібні воли

В одного бідного чоловіка був син. Разом з батьком обробляв поле, що межувало з панським. Якось ціле літо хлопець працював у людей, заробив грошей і купив воли.

Завкрідно[1] стало панові, що такі драби[2] мають худобину.

Одного разу старий вигнав волів на пашу й заснув. Воли зайшли на панське і там пасуться. Пан приїхав, старого набив, а воли забрав і не віддає. Каже батько:

— Бачиш, сину, якого я клопоту наробив. Пан воли не віддасть, і ми вже нічого не зробимо.

Каже батько:

— Бачиш, сину, якого я клопоту наробив. Пан воли не віддасть, і ми вже нічого не зробимо.

А син до батька:

— Нічого. Ще прийде такий час, що і я пана з маєтком розв’яжу. А тепер піду шукати якої служби. Зароблю грошей, куплю інші воли й повернуся.

Зібрався в дорогу. Ішов так кільканадцять днів. Зайшов він у великий дрімучий ліс. Мандрував, мандрував і знайшов велику поляну. А на поляні паслося двісті срібних волів.

Підходить він ближче, а коло волів сидить старенький дід і курить люльку.

Привітався хлопець, а старий питає:

— Куди йдеш, синку?

— Йду, дідуню, служби шукати.

— А чого тобі служить?

— Мушу, дідуню, бо мали ми пару волів, але зайшли вони на панське пасовище, пан їх забрав та ще й тата добре набив. Може, приймете мене пасти череду за пару волів?

Дід каже:

— Не треба мені наймита. Вибирай собі найкращі воли, впрягай у віз, бери плуг, борону і їдь трохи далі. Там побачиш велике поле. Обори його навколо. Хто б тебе не просив щось зробити або дати — не слухай, роби своє.

Вибрав собі хлопець волів, запріг у воза, подякував дідові та й поїхав. Доїхав до великого поля. Лиш почав орати, побачив чоловіка, що лежить біля хліба і просить дати йому хліба. Оре хлопець далі, аж над водою лежить чоловік і просить води. Оборав його, а далі побачив вогонь, а біля вогню ще один чоловік лежить і крізь сльози просить підсунути його ближче, бо дуже змерз. Як минув цього, то побачив ще одного — лежав біля купи грошей і просив грошей.

Оборав хлопець поле і приїхав до старого пастуха, а той і каже:

— Їдь додому, а як доробишся, то воли приженеш.

Приїхав додому, а пан якось проїжджав, побачив срібні воли й сон утратив. Думав, думав, як би ті воли видурити, та нічого не придумав і вирішив порадитися з війтом.

Каже війт:

— Треба дати хлопцеві таку роботу, аби він її не виконав, а воли схудли.

— Є така робота, — зрадувався пан, — Я скажу йому, най за день виоре сто гектарів лану, вивезе насіння волами і засіє.

Покликали хлопця і кажуть:

— Якщо те і те зробиш, воли будуть твої, а — ні, то заберемо, а тебе стратимо.

Приходить засмучений хлопець до волів, а вони кажуть:

— Не журися. Ми знаємо, що пан загадав. Запрягай нас і поїдемо.

Під’їхав хлопець під панську комору, накидали йому на воза сяк-так мішків, сів він зверху, а пан сміється:

— Із місця не рушить!

Та хлопець гейкнув на волів, і вони тихенько поїхали, наче і не по землі котився віз.

А пан своє:

— Він усі мішки порозсипає.

Але хлопець виїхав на поле, впряг воли в плуг і оре. Починає одну скибу, а за нею двадцять лягає, одразу поле волочиться, пшениця сіється, і до обіду він з усім впорався.

Приїхав до пана і каже:

— Роботу я виконав.

Пан виїхав, подивився — все в порядку. Але подумав: «Вже воли, напевне, схуднуть, якщо стільки виорали».

На другий день пан побачив волів, а вони ще кращими стали.

Пішов пан до війта і радяться, яку ще роботу загадати.

Каже пан:

— Над Чорним морем є гора. Накажемо ту гору перевезти на другий бік моря. Він заїде в море, утопить срібних волів, і сам утоне.

Кличуть хлопця й наказують:

— Їдь на Чорне море і перевези гору з цього боку на другий. Як виконаєш — житимеш, а ні — без голови залишишся.

Приходить хлопець додому, сумний-пресумний.

Воли й кажуть йому:

— Не сумуй. Зробили одне і це зробимо. Запрягай нас і поїдемо.

Приїхали під ту гору, а вона аж хмар сягає.

Кажуть воли:

— Нічого не думай. Бери лопату і кидай глину на віз.

“Довго мені кидати та возити”, — подумав.

Узяв раз лопатою — третини гори нема, вдруге — менше половини залишилося, а за третім разом вся гора була на возі.

Приїхав до моря. Воли зупинилися, тричі дмухнули на воду — море розійшлося, а посередині зробилася суха дорога. Переїхав на другий бік, там скинув гору за трьома разами і рушив додому. Як був на другому боці, воли знову дмухнули, і море стало як море.

По дорозі звернув до панського мастку і сказав панові, що все зроблено. Пан вискочив і каже до кучера:

— Запрягай коней, поїдемо дивитися.

Приїхали на берег моря, де та гора стояла, а там лише яма, зате по той бік гора небо підпирає.

Приїжджає сердитий пан до війта і каже:

— Перевіз гору, і нічого волам не хибить. Ще кращі, як були.

Міркують обидва, що придумати, нарешті пан і каже:

— У мене багато лісу. Най він за добу і вирубає його, і серед моря побудує дерев’яний палац.

Як почув хлопець панський наказ, знову зажурився. Пішов на пораду до волів, бо не віриться йому, що й таке можна зробити.

— Не бійся, зробимо, — кажуть воли. — Бери лишень сокиру й пилу.

Взяв хлопець сокиру і рушив до панського лісу.

Воли кажуть:

— Зарізуй пилу, зарубуй сокиру, а сам стань збоку і дивися, як буде дерево падати і тягатися.

Не встиг положити на воза два патики, а віз уже повний. Сів зверху, і воли рушили. Приїхали до моря, воли дмухнули по три рази, і стала суша. Посеред моря віз розвантажився, а воли кажуть:

— Зарубай сокиру в дерево і скажи, аби через п’ять годин тут палац був, а сам іди на берег і лягай спати.

Зробив хлопець, що воли порадили:

— Аби через п’ять годин тут палац умебльований стояв, — сказав.

Воли теж пішли на берег відпочивати. Хлопець забився між них, аби тепліше було, але боїться заснути.

Кажуть воли:

— Спи, як буде палац готовий — розбудимо.

Ліг він і спить. Як виріс будинок, воли його розбудили й кажуть:

— Йди, оглянь палац і забери ключі від нього для пана.

Пішов, забрав ключі й повертається додому.

Здивувався пан, бо замків йому не видавав, а він ключі привіз. Біжить до кучера і каже:

— Запрягай коней, поїдемо подивитися на палац.

Приїхав пан до берега і аж забувся з дива. Довкола вода, а там, де будинок стоїть, суша. Є і в’їзд, і виїзд.

Зайшов пан до середини, оглянув кімнати і хвалиться:

— Ось тепер я заживу. З усього світу до мене пани будуть з’їжджатися.

Але все ж пана болить, що хлопець має срібні воли.

Приїхав до війта і каже:

— Вже не знаю, що з ним робити. Побудував палац серед моря.

А війт на те:

— Знаєте що, пане. Скажемо йому, аби відвіз нас до пекла, бо хочемо подивитися, чи добре там наші родичі живуть. Туди далеко, воли бігтимуть і здохнуть.

Кличе пан парубка:

— Ти вже все зробив, але ще мусиш одне виконати. Як відвезеш нас до пекла, то дістанеш подарунок, а ні, то стратимо тебе.

— Дайте подумати.

— Думай до завтра.

Пішов до волів, а воли кажуть:

— Ти вже сам можеш здогадатися, куди їх відвезти. Лише скажи панові, аби він на тебе маєток записав.

Думав усю ніч, а вранці приходить до пана і каже:

— Я вас відвезу до пекла, але підпишіть договір, що маєток моїм буде. А якщо не довезу, то можете мене стратити.

Закликав пан війта, пішли вони в окрему кімнату, і пан каже:

— Ми договір складемо, а по дорозі його вб’ємо, волів срібних заберемо і так розв’яжемося з напасником.

Погодилися, склали договір. Хлопець під’їхав волами, посадив пана, війта і виїхали на дорогу.

— Швидше, хлопче, — наказує пан. — Сьогодні маємо бути там.

Як свиснув парубок на волів, то лише вітер звіявся. Війт з паном тримаються, щоб не впасти з воза, поворухнутися не сміють.

Через якийсь час вони вже були на тому місці, де колись зорав собі парубок поле. Не встиг оглянутись, а вісім чортів тут як тут.

Кажуть вони:

— Добре, що ти їх привіз. Нам таких треба.

Взяли пана і війта на вила і прямо в смолу киплячу вкинули.

Повертає хлопець до старенького пастуха, випрягає волів.

— Вже доробився, синку? — питає дід.

— Доробився, дідусю.

Погомоніли, а коли настала пора прощатися, парубок питає:

— Дідуню, коли я оборював поле, то бачив людей. Один лежав біля хліба і просив хліба, другий біля води і просив води, третій біля вогню і було йому холодно, а четвертий мав гору грошей і просив грошей.

— То все пани, синку, такі ж, як ті, що ти возив. Перший мав гори хліба, але коли бідні голодували, він нікому ніколи не давав. Другий жалів навіть води, коли на його полі працювали в спеку. Той, що біля вогню лежав і було йому холодно, мав свій ліс, але убивав людей, якщо когось спіймав із в’язкою в своєму лісі. Той, що лежав коло грошей і просив грошей, ніколи жебракам не давав милостині і не позичав, лише грабував бідних. То дивися, у тебе буде всього досить, але якщо хтось до тебе зайде і чогось попросить, то аби ти ніколи не шкодував дати.

Та й казці кінець.

Примітки

[1] Завкрідно - заздрісно. [1] Драби - бідняки.

Аудіозапис української народної казки “Срібні воли”

Аудіозапис української народної казки “Срібні воли”

Аудіозапис української народної казки “Срібні воли”