Степанко (Штефанко) і Мана

Жили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Степанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав з собою сина, аби помагав.

Але збігли літа, почав старий хворіти. Однієї лютої зими Петро таки зліг і не встає. Біда, бо нема дров.

Каже син:

— Тату, мені вже вісімнадцять років. Поїду я в ліс по дрова сам.

Батько говорить:

— Ні, сину. Ти ще замалий. Сам не зможеш набрати дров, коні буйні, перевернуть сани…

— Нічого, тату, я собі з кіньми дам раду.

Поїхав, привіз повні сани дров і каже:

— Поїду ще раз.

Поки знову дістався до лісу, звіялася така метелиця, що світу не видко. Хотів уже дрова рихтувати, як чує, що його хтось кличе. А в тім лісі була Мана. Знайшла вона Степанка з кіньми та й зачала татовим голосом вабити:

— Степанку, Степанку, ходи — я осьде!

Він кричить:

— Тату, ви чого прийшли в ліс пішки, коли я тут з кіньми?

Але тата ніде не видко. Підходить він ближче на голос, а то вже з другого боку чути:

— Я осьде, осьде, Степанку! Ходи, бо мене тут сніг замітає! Я не можу вибачкуватися[1] зі снігу. Поможи!

Як зачав Степанко ходити, то сюди, то туди по лісі — Мана завела його в страшні хащі. Став молодий хлопець пропадати, бо зробилася ніч, снігом мете, а дорогу він загубив. Що тут робити? Ні на дерево лізти — зима, ні на снігу ночувати — холодно.

Аж приходить до нього тисячолітня баба й питає:

— Що ти тут, хлопче, вночі робиш?

— Заблудив я, бабусю.

— Га-га-га! — Засміялася страшним голосом баба. — Я тут всі дороги знаю, але тобі не покажу. Коли підеш до мене на три дні на службу, тоді справлю тебе до твоїх батьків.

— Бабусю, не можу я піти на службу, бо загубив коні й сани в лісі. Замерзнуть мої коники.

— Не бійся. Твої коні вже давно в теплі сінце хрупають. Як не віриш — ходи перевіриш.

Приходить хлопець з бабою до якогось двору — ая, є його коні в стайні. Ввійшли до хати, баба дала повечеряти. Трохи зігрівся, роздивляється — баба така страшна, така непривітна! Питає він:

— Бабусю, де мені лягати спати? Я дуже намерзся за день.

— Лізь на піч. Нині ще зима, а завтра буде літо.

— Як так, бабусю, може бути?

— А так буде.

Виліз Степанко на піч, ліг, але сон його не бере — думає, куди він попав. Думав-думав, поки не заснув. Рано-вранці встає, виходить надвір, а ліс зелений, цвіте все, пташки співають, бджоли літають — весна. Думає він: “Чи я ще на цьому світі, чи прийшов на той світ, що за одну ніч таке сталося?” Здогадується хлопець, що він у баби проспав не одну ніч, а цілу зиму.

Каже йому стара:

— Будеш у мене три дні воли пасти. Якщо перепасеш і не загубиш жодного, то на четвертий день будеш удома, а коли не буде так, як я кажу, то не вийдеш звідси.

Образливо йому такі слова від баби слухати, але нема іншого виходу, каже:

— Добре.

А баба далі говорить:

— Отут в череді є один дуже пустий безвухий віл. Ти його на пасовищі так бий, аби з нього шерсть летіла.

Дала стара хлопцеві поснідати, випускає стадо. Боже! Волів видимо-невидимо. Він за голову ймився[2], як те стадо буде пасти.

Каже баба:

— Йди за волами — воли самі тебе приведуть на пасовище.

Та й воли, дійсно, йдуть самі, а ззаду ледве переставляє ноги найпустіший, безвухий віл. Мав Степанко налигач, та не бив його, а брав за шию та й помагав швидше йти. А коли побачив, що той приопадає на силі, віддав волові свій обід.

На пасовищі каже віл Степанкові:

— Бачу, що ти добра людина, хочу тобі допомогти. Бери налигач й бігай довкола волів. Аби їх з очей не спускав, бо зараз Мана наведе на тебе сон. Коли заснеш, воли розбіжаться, а ввечері вона тобі голову відотне й на кіл виставить.

Сказав це віл, і, дійсно, на хлопця напала така дрімота, що стоїть і спить. Стали воли розбігатися, а безвухий каже: “Йди, бий волів, бо вони вже розходяться”. Пробігав Степанко цілий день за волами, бив їх, але й себе бив, аби не спати, лишень безвухого вола не чіпав. Увечері пригнав стадо додому, а Мана загнала волів до стайні, катує їх і приговорює:

— Аби завтра повтікали, бо я з вас паси буду дерти!

Повечеряв Степанко, переночував ще ніч, а другої днини зранку гонить знову волів пасти. Безвухий віл каже:

— Степанку, стережися, бо сьогодні гірший сон нападе на тебе.

— Що я зроблю? Мене вже тіло болить побите.

— Роби з липової кори коновку, аби-с мав в чім воду носити, коли тебе дрімота йметься.

Степанко зробив собі з липової кори коновку, ходить за волами по пасовищі, а пасовище над морем. Коли нападає на нього дрімота, набирає морської води, ллє на себе, але волів з очей не спускає. Котрий віл зачинає голову піднімати, Степанко б’є налигачем. Ледве-не-ледве перепас хлопець до вечора. А ввечері Мана загнала волів до стайні та й так лупила, що шкіру на них пірвала. Приговорює:

— Як завтра не втечете від пастуха, то я вас увечері повивішую на бантах!

Переночував Степанко й третю ніч, а ранесенько поснідав і займив воли на пасовище. Не встиг дійти з волами до пасовища, як на нього сон напав. Став Степанко обливатися водою, став себе катувати, став бігати за волами, став і безвухий віл над ним вартувати — так мучився хлопець цілий день, що жити не хотілося. Вже сонце заходить, а воли ще шиї натягають — утікати, та він б’є налигачем по хребтах, зганяє докупи й гонить додому.

По дорозі безвухий віл йому каже:

— Завтра Мана буде тобі давати срібло-золото за службу, аби ти не брав. Візьмеш срібло — зітлієш у дорозі, візьмеш золото — згориш у полум’ї у себе на подвір’ї. Проси, аби дала того зайчика, що в її саду скаче.

А Степанко каже:

— Я би хотів тебе взяти.

Безвухий віл говорить:

— Вона мене першого прожене, і я буду з тобою.

Пригнав хлопець воли, загнав до стайні, а Мана веде його в сад, де зайчик скаче, й показує на палях людські голови:

— Дивися, — каже. — В мене тут є на палях сто голів пастухів, а твоя була би сто перша. Але ти добре пас мої воли, тому нам треба розрахуватися.

Завела Мана його до комори, він очі свої забув — стільки там золота, срібла й діамантів. Каже стара:

— Бери собі, скільки хочеш.

Але згадав Степанко, як безвухий віл радив йому не брати нічого, лише того зайчика, що в саду скаче, й говорить:

— Нічого, бабусю, не хочу, лишень хочу того зайчика, що скаче по вашому саду.

А Мана аж заревіла:

— Я цього зайчика тобі не дам.

— Ну, то я нічого від вас не хочу.

— Даю тобі найкращого вола.

— Не хочу вола.

— А що ти хочеш?

— Зайчика або нічого.

Пішла Мана ловити зайчика, Степанко заглянув до стайні, а там на бантах попідвішувані усі воли, що він пас, лише найпустіший, безвухий не висить. Принесла баба Степанкові зайчика, провела до воріт, ще й вола безвухого виперла за ним з двору.

Йде Степанко з волом і зайчика того несе. Зайшли вони за ліси, чують: земля гуде. Каже віл:

— Біда буде — це нас Мана доганяє. Вона, підступна, хоче нас у дорозі знищити. Сідай на мене. Я знімуся в повітря вище неї та й ратицями її потовчу.

Сідає Степанко із зайчиком на вола й говорить йому:

— Як мені втриматися, коли в тебе гриви нема і навіть вух нема. Ти здіймешся в повітря, а я з зайчиком упаду на землю.

Віл каже:

— Ти на мене сядь — побачиш, яким я стану.

Лише сів Степанко, як з вола зробився кінь, а з того зайчика — вродлива дівчина. Став кінь копитами бити, здійнявся в повітря, а ззаду зчинився шум — Мана летить. Почався бій у повітрі. Став кінь Ману в повітрі копитами бити. Бив, поки не порвав її на шматки. Впала Мана в ліс — зробилося з неї болото. Тоді приземлився кінь під золоту гору й сказав:

— Видиш, Степанку, на золотій горі золотий палац? То палац оцієї королівни, яку Мана зробила своїм зайчиком. Дівчина була в неї невільницею. Її батько — король — поїхав у ліс на полювання, Мана наслала на нього блуд, і він записав їй свою дочку ще в маминій утробі. Довго нещасна королівна мучилася зайчиком, аж ти її визволив. А я — кінь короля. Вже нема ні короля, ні королеви, а палац стоїть і на вас чекає. Ідіть, живіть у ньому.

І вони пішли. Степанко поїхав, привіз своїх родичів, і було тут велике королівське весілля.

І кінець кінцем, а курка з яйцем.

Примітки

[1] Вибачкуватися - вибратися.

[2] Ймився - схопився, взявся.

Аудіозапис української народної казки “Степанко і Мана” (кінець казки на 10:26 хвилині)