Головна>
Казки>
Три брати й графиня

Три брати й графиня

Жив собі чоловік багатий. Мав трьох синів. Два старших були дуже мудрагелі великі, а третій — придуркуватий Іван.

Два мудрі парубочили, поміж людей ходили, а Іван по господарці роботу мав.

Якось мудрі брати вчули, що недалеко в одного графа вчутилася дочка, що була дуже добра картограйка. Приїде хлопець її сватати, а вона каже сісти з нею в карти грати. Виграє гроші, виграє коня, тоді на хлопця грає. Виграє хлопця й забирає собі — робить його невільником.

 З цілого світу їхали грати з графинею, а вона всіх полонила. Сказала графиня колючим дротом обгородити велике поле, поставила вартових, і ті хлопці-невільники, які самі себе програли в карти, тягають на полі дерев’яний плуг — орють, сіють, жнуть, молотять і з голоду вмирають. Вона всякі кари на них напускає.

 Ось старший із мудрих синів Петро й каже:

 — Тату, дайте мені грошей, коня, поїду і тоту графову дочку провчу. Виграю її в карти, аби над хлопцями не знущалася, не насмівалася.

 Тато відмовляє:

 — Сину, не зачіпайся з нею, бо то пані з панів, а ми — Івани з Іванів.

 — Тату, я все одно їду.

 Сів син на коня — поїхав. Графиня засміялася, запросила до столика. Сів Петро грати — програв гроші, програв коня; вже мече карти на себе. Виграла вона і його в карти. Закликала слуг, запровадили і його на той город. А там хлопців так погано годують, що вони ледве ноги тягають. Хто новий приходить, того в плуг запрягають, аби тягав. Кається Петро.

 — Ой то добре тато мені говорив, а я не послухав.

 Каже татові середущий син Василь:

 — Поїду я до графині свого брата відіграю, аби не тягав полем дерев’яного плуга.

 — Синку, поїдеш і пропадеш.

 — Ні, тату, я маю надію, що відіграю брата.

 Дав тато синові багато золота, дав коня — поїхав Василь. Сів грати з графинею. Програв усе золото, програв коня, програв себе, схопили його слуги, кинули за колючий дріт до брата, запрягли в дерев’яний плуг.

 А дурний Іван мовчав та підсміхався, нарешті каже:

 — Тату, грошей не хочу, лише дайте коня. Я поїду, може, мої брати будуть дома.

 — Йди-йди, придурку. Ще й ти пропадеш за колючим дротом.

 Не пускає тато. А мама свариться:

 — Та який ти, ґазда? Дозволив дітям їхати в світ з якоюсь графинею змагатися та й діти пропали! Що ти за батько? Яка в тебе совість?

 Поки тато з мамою сварилися, дурний Іван пішов до стайні, вивів коня, сів і каже:

 — Тату, я поїхав братів визволяти!

 Тато вибіг надвір, а за дурним — дим і нитка. Тато лише крикнув услід:

 — Що мені з тими синами робити?! Воліли замість них собаки породитися та й були би гавкали, хату стерегли від злодіїв!

 Поїхав дурень, грає з графинею на коня — відіграв найстаршого брата Петра, виграв і другого брата. Почав вигравати по одному тих невільників — виграв тисячу. Далі грає графиня на свій палац — програла палац. Грає на маєток — програла маєток. Нарешті сама на себе грає. Кинула карти — виграв дурний Іван графиню. А вона каже:

 — Хитрий ти, Іване, але я ще не твоя.

 Прибіг старий граф, заплакав:

 — Донечко, що ти наробила?! Піду я тепер з торбами по світу, бо приймаємо хама за зятя.

 А вона каже:

 — Коли цей хлоп виконає три моїх завдання, тоді піду за нього, а коли ні — він звідси живим не вийде.

 Іван за день дуже натомився, пішов спати, а рано кличуть його снідати. Каже він графині за сніданком:

 — Ну, давай свої завдання.

 — Маєш мені за одним махом ущибнути дванадцять яблук. Як не вщибнеш, голову тобі відотну, а ущибнеш — буду твоя. Лише пам’ятай: дванадцять яблук — не більше і не менше.

Іван узяв добрий бук і як ударив по гіллі — впало одинадцять яблук здорових, а дванадцяте гниле.

 Каже грабіна:

 — Я виграла!

 — Нє, я виграв, — не погоджується Іван. — Ти казала дванадцять яблук ущибнути — є дванадцять, а що гниле одне, то мене це не обходить.

 Подала грабіна Івана до суду, а суддя знає, що вона вже свій маєток програла, і питає:

 — В чім справа?

 — Та так, пане суддя, — починає Іван. — Оця панна казала вщибнути дванадцять яблук за раз. Я вщибнув, але дванадцяте було гниле. Панна каже, що я програв справу.

 — Але було яблуко? — питає суддя.

 — Було.

 — То ви, панно, програли, — каже суддя. — Ви колись теж були, як здорове яблуко, а тепер — гниле.

 Йде графиня додому й не знає, що має робити, аж коси на собі рве. Каже Іванові:

 — То ще не все. Я ще титул маю.

 — Що від мене треба? — питає Іван.

 — Маєш вночі пасти свого коня коло моєї конюшини, але дивися, як забіжить кінь у конюшину, то програєш, а як ні — я програю.

 Іван узяв копач, прип’яв коня, а сам пішов спати. Графиня підкралася, копач витягла з землі, і кінь пішов у конюшину. Рано встають: кінь у конюшині плаває. Каже вона:

 — О! Я виграла!

 А Іван розсердився:

 — Як виграла?! Ти нащо коня спустила?

 Знову йдуть до суду. А суддя:

 — В чім вам розходиться? Знову прийшли голову морочити!

 Іван розповідає:

 — Так і так, пане суддя, ся панна сказала пасти коня коло її конюшини й аби кінь не зайшов у конюшину. Я присилив коня до копача, а вона вночі коня спустила — пішов кінь у конюшину.

 — Свідків маєте, що вона дійсно до коня вночі підходила?

 — Маю, — каже Іван.

 А він постарався, аби свідки були.

 Суддя каже:

 — То ви виграли, а графиня програла.

 Йде панна графиня, думає, як хлопа позбутися. Каже:

 — Знаєш що, Іване, я втвору двері, а ти сідай на коня. Коли в’їдеш конем до мого покою, де ми в карти грали, то ти все виграв, а коли ні, то забирайся геть, аби твого духу тут не було!

 Панна двері втворила, а він на коні влітає до палацу.

 Вона заперла двері, й кінь заніс Івана аж на кухню. Кричить графиня:

 — Програв! Програв!

 Каже Іван:

 — Підемо до суду, най нас суд розсудить.

 Ідуть. Суддя встає і каже:

 — Що вам, панно графине, так розходиться, що ви по судах тягаєтеся?

 Вона розказує, куди мав Іван на коні заїхати, а куди заїхав.

 Тоді слухає суддя Івана. Той говорить:

 — Присуде ласкавий, я їхав конем до покою, але панна двері закрила, тому я заїхав на кухню.

 Нічого не виграла графиня. Мусила тих невільників усіх повипускати, весь маєток перейшов до Івана, а графиня тоді:

 — Іване, сватай мене.