Царевич і бідний

Жив один чоловік. Бідний-бідний. Крім жони й трьох синів, не мав нічого на світі.

Два старші брати були розумні, а молодший, Іван, — дурний. Каже раз отець старшому синові:

— Ляжеш спати й запам’ятай, що тобі приснилося, й розкажеш рано мені.

Минула ніч, а на другий день батько звідає:

— Но, синку, що тобі снилося?

— Няньку, мені нич не снилося.

Вечером отець говорить середущому:

— Но, лягай ти в постіль і скажеш, що тобі снилося.

Але й середущому нич не снилося.

Чоловік уже сердитий. Думає собі: «Кой розумним нич не приснилося, то дурному що може приснитися?»

А Іванові приснилася дівка золотокоса й наказувала йому:

«Я буду твоя жона, лиш аби-сь свій сон нікому не виказав!»

На третій день отець звідає:

— Іване, чи тобі що снилося?

— Снилося! Але я свій сон нікому не розповім!

— І мені?

— Нікому.

Отець так розгнівався, що пов’язав Івана, повів на вулицю й примочував[1] до дерева.

— Сиди тут, доки не скажеш, що тобі снилося.

Іван сидить, сидить прив’язаний… Раз лиш нянько вернувся:

— Но, як?

— Я нічого не скажу!

І лишив ‘го тут, голодного, цуравого, босого…

Проходив тут царевич, увидів прив’язаного хлопця:

— Що ти за один? Чому прив’язаний сидиш?

— Мене нянько прив’язав, бо я не хотів йому свій сон розповісти.

— За таке пусте діло тебе отець покарав?

І розв’язав ‘го, обоє сіли на кочію й повезлися в місто. Бідний Іван став служити в царя.

Раз він сам до себе засміявся, думаючи про свій сон. Ото втямив царевич:

— Що ти смієшся?

— Згадав свій сон.

— Но, то розкажи мені.

— Ого! Я не хотів нянькові розказати, а тобі нізащо не викажу.

Царевич дуже розгнівався на дурного хлопця, посадив ‘го в темницю. Як зачинив за бідним Іваном залізні двері, той йому сказав:

— Закриваєш мене в темницю, а сам збираєшся сватати дівчину золотокосу. Но, та знай, вона твоя не буде, доки я тобі не поможу!

Царевич засміявся й пішов геть. Раз бавилася його сестра коло темниці. Іван втямив і крізь віконце каже:

— Чия ти, дівочко?

— Я сестра царевича.

— Та де є твій брат?

— Пішов сватати.

— Сватати? Жаль, жаль… Він не вернеться живий…

Дівчина дуже зажурилася.

— Що буде з братом? Як йому допомогти?

— Я хотів йому допомогти, а він мене закрив у темницю.

— Я тебе випущу!

Як був надворі, сказав:

— Найди сімох вояків, подібних до мене. І всім нам дай однакових коней. Вояки всі мусять бути Івани.

Принцеса все зробила, а як було все готово, рушили в дорогу. Іван повчав солдат:

— Як вас будуть звідати: «Котрий з вас старший», всі закричіть: «Я старший!»

Їдуть день, їдуть два. На третій приїхали до великої гори. Іван сказав, аби його почекали, а сам виліз на гору.

Виліз і видить: три чорти б’ються.

— Що ви ся б’єте?

— Нянько лишив нам топанки-самоходи, шапку-невидимку й конверт-літак. Ми не можемо поділитися.

— Я вас поділю.

— Будь добрий, поділи нас!

Іван взяв лук, позначив стріли, потім їх вистрілив.

— Гляньте їх, котрий з вас яку стрілу знайде, того буде ота річ.

Чорти розбіглися глядати стріли, а Іван взяв сі речі, вернувся до друзів.

Сіли на конверт-літак і полетіли туди, де царевич застряв.

Сіли на землю й увиділи його. Дуже зажурений був.

— Що ти такий смутний, га?

Царевич не впізнає нікого.

— Що ви мене звідаєте? Хіба мені допоможете?

— А може, й допоможемо.

Тоді царевич сказав свою біду:

— Мені дівка золотокоса дала загадку: аби-м їй приніс те, що вона вже має. Як не принесу — скітить[2] ня з білого світу.

— Но, не журися. Я тобі допоможу. Ото проста штука. Лиш мені треба бути коло дівчини.

— Та йди, про мене…

Іван поклав на голову шапку-невидимку й пішов. Дівка золотокоса сіла на корабель, а Іван коло неї.

І попливли далеко-далеко. Раз видить Іван: із води виходить старий дідо з золотою бородою й золотим волоссям. Поклонився:

— Добрий день, донько. Що тебе принесло?

— Няньку, мені треба золоті топанки.

Отець дав їй золоті топанки, і корабель повернув назад. Іван украв від дівки золоту топанку і передав царевичу.

— Візьми. Друга буде у неї.

Царевич пішов до дівки золотокосої. Вона його зазвідала:

— Но, угадав ти загадку?

— Ой, угадав. Тут маєш. — І поклав їй на руку золоту топанку.

Дівчина дуже зачудувалася.

— Айбо мені видиться, що то не ти вгадав. Ще раз мусиш угадати, що у мене буде завтра. Як не вгадаєш, станеш менше на голову.

І царевич знову зажурений.

— Що є, — звідає Іван.

— Знову дала мені загадку, аби-м приніс те, що у неї буде завтра!

— Но, не журися. Я тобі поможу, лиш мені треба бути коло неї.

Іван взяв на голову шапку-невидимку й пішов.

Дівка сідала на корабель, а Іван також скочив до неї. Вона його не виділа. Корабель поплив далеко-далеко. Дівка покликала свого нянька.

І одразу показався старий дідо з золотою бородою і золотим волоссям. Сів коло доньки й каже:

— Розплети волосся.

Вона зачала розплітати й витягла собі один золотий волосок. А Іван вирвав повну жменю. Дідо аж зайойкав:

— Що ти робиш?

— Та я лиш один волосок витягла.

І далі розплітає волосся. Коли розплітала бороду, теж витягла один золотий волосок. А Іван — багато. Дідо розсердився:

— Що ти чиниш?! Ти мене і за бороду цубаєш! — і скочив у море…

Дівка золотоволоса повернула корабель назад.

Іван нараз приніс царевичу два волоски:

— Сякі два золоті волоски будуть у неї.

Царевич прийшов до золотокосої дівки.

— Чи ти вгадав, що у мене є?

— Вгадав. Тут маєш. — І поклав їй на руку два золоті волоски.

Дівка зачудувалася:

— Правда… Айбо то не ти вгадав. «Хтось, може, із тих солдат. Напевно, старший?» — думає собі.

І покликала вояків.

— Котрий із вас старший?

І всі восьмеро закричали:

— Я!

Дівка не могла впізнати межи ними Івана.

А Іван кліпнув на друзів, і вони пішли геть.

Коли проходили біля Високої гори, Іван знову виліз на вершок. Чорти якраз принесли стріли й передали хлопцеві.

Іван дав кожному його річ. Чорти подякували, що їх добре розсудив, і подарували йому золотий перстень:

— Закрути ним, і ми нараз з’явимося тобі на допомогу.

Іван взяв перстень, зліз з гори в долину й рушили далі. Приходять додому, а принцеса вже чекає:

— Чи допоміг ти братові?

— Айно. Усе в порядку. А тепер закрий мене в темницю. Дівчина аж заплакала:

— Як я можу тебе заперти, кой ти нам добре діло зробив?

— Роби, що тобі кажу! Як вернеться царевич, то він мене випустить сам.

І мусила його закрити. Сидить хлопець день, сидить два, тиждень, місяць, рік, багато літ.

Царевич взяв золотокосу дівку за жону й привів її додому. Вона часто плавала на кораблі в море й кликала нянька, але він розгнівався на доньку й не хотів з’явитися. Дівка не посокотала, втратила в морі свою книжку, а без нього не могла нічого вчинити.

Каже царевичу:

— Ти мудрий чоловік, ти вгадав мої загадки. Найди мені в морі книжку.

Царевич розсердився:

— Я ніколи не чув про цю книжку. Що то? Як я тобі її знайду?

Золотокоса дівка дуже зажурилася:

«Що я вчиню без книжки?»

Раз лиш стояла коло темниці. Іван увидів її й каже:

— Царівно золотокоса, чому ти така смутна?

Вона глянула й утямила маленьке віконце і чоловічу голову.

— Що ти там робиш?

— Мене царевич закрив у темницю.

— За що тебе запер?

— Я йому не хотів розказати свій сон.

— Я тебе випущу.

— Ой ні! Мене мусить царевич випустити.

— Я тебе сама випущу!

Іван вийшов надвір і питає царівну:

— Чого ти така зажурена?

— Бо від мене впала у море книжка, а не знаю, як її дістати.

— Я ту книжку дістану. — І закрутив перстень. З’явився чорт:

— Що потребуєш?

— Книжку із моря.

— Я не знаю про книжку, хіба про неї знає мій старший брат. Іван покрутив перстень два рази, і з’явився другий чорт:

— Що потребуєш, Іване?

— Книжку із моря.

— Що за книжка?

— То просто книжка.

— Я не знаю, що то є, може, знає мій старший брат.

Іван закрутив перстень три рази, і з’явився третій чорт:

— Що потребуєш, Іване?

— Книжку із моря.

— Я видів у морі якусь книжку… Зараз принесу!

Не минула й година, як чорт знову з’явився, а вже з книжкою в руках.

— Тут маєш книжку.

Іван передав книжку дівці золотокосій. Вона дуже зрадувалася. Але втямила, що сей хлопець був межи вояками. Напосіла на нього, і мусив признатися, що то він відгадав усі загадки, а не принц.

— Йой, — сплеснула в долоні красуня золотокоса. — Я можу бути лиш тому жоною, хто справді відгадав мої загадки. Такий закон є записаний у моїй книжці.

Іван не відпирався, бо полюбив свою суджену. Сіли на човен, попливли в море, дівка закликала свого няня, Іван його перепросив, аби не гнівався, бо то він з нього волоски скубав, старий усміхнувся, обдарував її дорогими перлами і благословив їх. Іван ще три рази закрутив перстень, і з’явилися всі три чорти нараз:

— Що потребуєш, Іване?

— Шапку-невидимку, конверт-літак і топанки-скороходи.

Чорти все принесли. Він взяв дівку золотокосу, поклав її на конверт-літак; на себе надів шапку-невидимку, і вже полетіли до його няня. А там стали щасливо жити й живуть ще й нині, якщо не повмирали.

Примітки

[1] Примочував — прив’язав.

[2] Скітить — знищить.