Цісарева донька

Був цісар, мав доньку, а донька любилася з шевцевим сином, і вони, знаєте, змалу любилися, ходили собі під ружу (дерево) і говорили так:

— Якби за тебе не пішла, то я не віддалася б ні за кого.

А він каже:

— Якби я тебе не взяв, то я б не оженився.

Але проходив тоді цісар, та й зачув (а вони його не бачать). А він входить до покою, каже до своєї жінки:

— Вони, — каже, — обоє любляться. Де ж ми дамо свою доньку за шевця!

Мусили зараз його віддати до війська, щоб вона не знала, куди пішов. Та й зараз приїдуть старости, і вони її віддадуть.

Але вона не хоче віддаватися, лиш йде під ту ружу та й плаче. Пішла вона з покоїв на прогулянку, прилетів ворон чорнокрилий та й взяв її на крила, підніс так високо у два чоловіки, а вона й каже:

— Скажіть моєму татові, щоб мене шукав на скляній горі, на шовковій траві, там будуть ладні палаци із самих кісточок.

Тепер цісар посилає панів-офіцерів, аби її шукали — хто б її знайшов, за того вона піде. Пише він за тим (шевцевим) сином, щоб він прийшов до нього. Прийшов той, а цісар каже:

— Ну, ти любився з нею, тепер і відшукай, то візьмеш за жінку.

Пішов шевців син у світ її шукати, ходив він її шукати 20 років.

Прийшов він до однієї баби в ліс, питає:

— Чи ви не чули про шовкову траву, про скляну гору? Там палаци складені із самих кісточок.

Вона (баба) рано встала, свиснула три рази, злетілись усі птахи. Питається вона птахів:

— Чи ви не чули про скляну гору, про шовкову траву? Там палаци поставлені із самих кісточок.

Ті птахи відповідають:

— Ні, ми не чули!

Та баба каже до нього:

— Йшов до мене 20 років, то від мене будеш йти 20 років до моєї сестри.

Приходить він до її сестри, питається її:

— Чи ви не чули про шовкову траву, про скляну гору? Там палаци складені із самих кісточок.

Вона рано встала, свиснула три рази до птахів (вона орудувала[1] птахами). Свиснула четвертий раз — прилітає одна птаха. Крива. Прилітає та птаха, каже:

— Я знаю, де скляна гора… То за морями, за синіми горами.

Баба й каже:

— Бери, веди цього чоловіка до тієї гори.

Вела вона його п’ять років туди. Приходить він до гори до тієї, дивиться, а на ту гору нема як вилізти. Пішов він собі до коваля, зробив він собі такі гаки на руки і на ноги і почав лізти, та й виліз на гору.

Входить він до тих палаців, а вона є.

— Любий мій, милий, коханий мій, хто тебе, — каже, — сюди заніс? Уже ворон кості твої звідси не знесе!

А він каже:

— Не бійся, я маю і тебе звідси взяти!

Зараз дала бритву, він поголився, дала йому мундир, він вбрався, а вона йде до костьолу та й каже:

— Прошу тебе, ходи по всіх покоях, аби до одного не йшов.

От вона пішла… Ходить він скрізь.

— Ей, що б то я, — каже, — був за газда, аби не подивився до того покою.

Розрізав той покій мечем, входить він, а там — чорт на чотирьох ланцях.

Каже:

— Дай мені склянку води, шмат хліба — подарую тобі першу смерть!

Він дав йому — і той урвався з одного ланця. (Так 4 рази.) Тепер… чорт урвався з четвертого ланця.

Ходять вони обоє по покоях, прогулюються.

Приходить вона з костьолу, каже йому:

— Звідки прийшов, туди і йди. Хіба я тобі не казала, аби ти до того покою не йшов?

Пішов він до стайні, заліз під жолоб, а чорт пішов на прогулянку. А царівна приходить до нього, а він їй каже:

— Ходи зі мною, будемо тікати!

Він (чорт) їде на прогулянку, кінь спотикається. Каже:

— Я спотикаюся, бо вже нашої пані немає!

— А де ж?

— Вже взяв той шевців син!

А він каже до коня:

— Поїдем старим хлібом, чи будем нового чекати?

А кінь відмовляє:

— Поїдем ще новим — ще наздоженем.

Сів він на коня та й здоганяє їх. Зараз її взяв та й каже йому:

— Подарував я тобі першу смерть!

А хлопець вертається назад за тим чортом (але так, аби він не побачив) та й там сховався знов.

(Ховався так тричі.)

А за четвертим разом шевців син як вернувся та й каже (до неї — дівчини):

— Спитай ти його, звідки він має такого коня, що він так за нами йде. Якби ми мали такого коня, то ми втекли б також від нього:

Вона почала чорта питати:

— Відки ти, — каже, — чоловіче, маєш такого коня?

А він відказує:

— Нащо тобі знати це? Тут є такий ліс, а в тім лісі є така кобила біла. Скоро воно ожеребиться і зараз, — каже, — треба купити вівцю і там кинути замість лошати, бо вовки приходять і зараз же лоша беруть.

Тепер шевців син прийшов та й там кинув вівцю, а те лоша швидше вхопив.

Бере сідає на те лоша, а воно каже:

— Чекай, не сідай! Пусти мене до моєї мами, хай я поссу!

Вернувся.

— Тепер, — каже лоша, — сідай на мене. Тепер я тебе буду нести.

Вилетів хлопець на ту гору та й каже (до дівчини):

— Тепер сідай!

Так вони тікають.

А чорт їде з прогулянки і знов кінь його спотикається…

— Спотикаюся, — каже чортові кінь, — бо вже нашої пані нема:

— А де ж?

— Шевців син узяв.

Тепер він питається:

— Поїдемо, — каже, — старим хлібом чи новим?

А кінь відмовляє:

— Ой тяжко, аби як і старим наздогнали, бо вже має коня такого, як ти…

Тепер летить той (чорт), здоганяє. Однак той кінь передній каже до того заднього коня (бо вони брати):

— Чого ти, брате, так за мною летиш?

— Як мені не летіти, коли мене залізною нагайкою (чорт) пече?

Лошак каже:

— Підбіжи з ним під високу гору та вдар ним, аби з нього дьоготь зробився!

Кінь чорта розбив та й приходить до лошака. Тепер сідає на нього шевців син, а на другого коня вона.

Приходять до цісаря:

— Вже, — каже шевців син, — я вашу дочку привів.

Зробив цісар весілля, дав йому половину краю. Та й зробив його королем.

Примітки

[1] Орудувала — управляла.