Тимчасова краса

Була одна дівчина сирота. Звали її Пашею. Ще маленькою залишилась вона круглою сиротою. Пішла вона по людях. А люди були всякі, такі, що і жаліли. А були такі, що знущалися. Як їй, бідній, не жилось гірко, а все ж виросла вона. Розумна, працьовита, та тільки одна біда, що некрасива була. Скільки вона чула насмішок різних над собою, прізвиська всякі видумували на неї! Що ж вона, бідна, зробить? Треба все терпіти, природа обділила її, і люди зобижають. У вісімнадцять років найнялась Паша покоївкою до однієї старої пані. Пані не звертала уваги, що покоївка невродлива, вона була нею задоволена, бо в роботі в Паші завжди був порядок. Усе було добре аж поки не приїхав син тієї пані. Сам він був дуже вродливий. Коли Паша побачила його, відразу ж закохалась усім серцем. Знала, що недобре це кохання, але ж серцю не накажеш.

А панич, як побачив Пашу, засміявся голосно і запитав матір, де це вона знайшла таку потвору. Наче ножа в серце хтось всадив Паші, так вразила насмішка панова. І так кожний день чула вона усякі насмішки над собою. Паша вже й сама не знала, чи любить вона пана, чи ненавидить. Так пройшов рік. Стара пані померла, а панич одружився. Взяв собі багату і вродливу жінку. Одного разу молода пані зустрілась поглядом з Пашею, вона побачила в її очах велику ненависть. Молода пані все зрозуміла і теж зненавиділа Пашу. Через певний час сказала чоловікові, щоб вигнав Пашу, бо вона її терпіти не може. Пан послухав жінку. Прогнав він Пашу, навіть не заплатив їй, що винен був.

Паша від горя та образи не знала, де подітись. Де вона ходила і скільки, сама не знає. Знайшов її один хлопець (пас корови у лісі) непритомну. Забрав додому. Стала мати його доглядати Пашу. Поправилась вона і хотіла йти від них, але вони не пускають, просять, щоб залишилася жити в них. Їй і самій не хотілось іти від цих добрих людей. Залишилась вона в них. Як рідна мати була для Паші господиня, а Василько — як брат рідний. Пройшов час і Василько признався Паші, що любить її дуже.

— Як ти полюбив мене таку некрасиву?

— Уся твоя краса і доброта в душі у тебе, і не всі її бачать.

Паша була вдячна Васильку за такі щирі слова. Вона була щаслива. Уже й до весілля діло йшло, коли одного разу проситься до них на ніч старенька бабуся. Пустили вони її. Паша послала постіль гарну бабусі. Стала бабуся дякувать Паші, а потім говорить їй:

— За твою доброту, доню, проси в мене все, що ти хочеш, я тобі усе дам.

Задумалась Паша, а потім і каже бабусі:

— Я, скільки живу, одного тільки хотіла — бути вродливою.

— Дам я тобі вроду, — каже бабуся. — Візьми оцю траву, навари її і до схід сонця три рази вмийся нею, а потім віднесеш на перехрестя і виллєш там. Тільки знай головне, ти будеш вродлива до тих пір, поки побачиш сама себе, свою вроду.

Пішла бабуся, а Паша зробила все, як та казала. Зробилась вона дуже вродливою. Як побачила мати з Васильком, аж руками сплеснули.

— Ну, тепер, — каже Паша, — сходжу ненадовго в одне місце і скоро повернусь.

Просять вони її, щоб не йшла нікуди, але ж вона все одно йде. Каже:

— Мені обов’язково треба сходить.

А пішла вона до тих, хто дуже образив її. Прийшла і питає, чи не треба служанки їм. А в панів не було покоївки. От і прийняли вони Пашу. Як побачив пан таку красиву дівчину, аж здивувався — такої краси він ще ніколи не бачив. Щось в цій дівчині здалося йому знайомим. Як взялась вона за роботу, наче жила тут, знає, де що знаходиться. Пані задоволена покоївкою, бо вона працьовита і слухняна. А пан закохався в дівчину з першого погляду. Як він тільки не підходив до неї, які подарунки не приносив, дівчина була непідступна. Навіть посмішки не подарувала ніколи. Усі побачили, що пан дуже змінився. Блідий, сумний. Жінка лікарів привозила до нього. Лікарі не знаходять нічого, а він сохне прямо на очах. І от, нарешті, пан признався жінці, що любить покоївку, а з нею хоче розвестись. Пані вирішила боротися за своє щастя, та Паша й сама пішла вже від них тихенько. Вона знала, що відплатила панам за все.

Повернулась Паша до Василька і каже:

— Тепер я завжди буду з вами.

Відгуляли весілля і зажили щасливо. Дивиться Василько на жінку і не віриться йому, що це вона. Колишню Пашу він дужче любив, а цю наче боїться чомусь. Народилась у них донька така ж красуня, як і мати її. Паша не може надивитись на доньку свою. Пройшло декілька років. Одного разу Паша пішла на річку плаття прати. Нахилилась вона над водою і побачила себе у воді. Довго дивилась на свою вроду, яку побачила вперше і востаннє. Додому повернулась знову колишньою Пашею. Була дуже засмучена. А Василько, як побачив її, зрадів дуже.

— От тепер ти повернулась до мене тією, яку я полюбив і зараз люблю. Бачить Паша, що все ж таки щаслива вона. Любується своєю донькою, тією красою, яку сама мала недовгий час.

Пройшли роки. Донька вже доросла. Одного разу була вона на вулиці, коли їде якийсь пан. Побачив дівчину, підійшов до неї, взяв за руки, став цілувать їх. Дівчина вирвалась від пана і побігла в хату. Пан за нею. Коли зайшов до хати, побачив Пашу і став, як укопаний. Нарешті він усе зрозумів. Та й Паша йому пояснила, що то була вона.

— Я, — каже, — відомстила тобі, пане, за любов свою і за усі твої образи.

Що було далі з паном, ніхто не знає, а Паша жила з Васильком довго і щасливо.