Віщун

Мав чоловік чотирьох синів. Три сини як сини, а четвертий, Семко, якийсь дивакуватий — наперед знає, що має бути.

Одного дня каже він старшим братам:

— Завтра тато скаже нам покидати рідну оселю.

Брати посміялися і пішли спати. А на другий день батько, дійсно, збирає їх докупи і каже:

— Сини мої, ви вже повиростали. Пора вам з людьми рівнятися. Розходіться по світу щастя-долі шукати.

Попрощалися сини з батьком, і пішов кожен своєю дорогою. Наймолодший рушив на схід і на третій день зустрів багатого пана:

— Куди йдеш, легіню?

— Йду в світ дечого звідати й навчитися. Аби жити, треба якесь ремесло в руках мати.

— Ходи до мене. Будеш фірманом.

— Та я би пішов, пане, але ви не будете мене слухати, і через це біда буде.

— Як будеш мудре говорити, то послухаю, і ніякої біди не буде.

Йшли вони довго чи коротко, привів пан хлопця до фільварку. Показав бричку, пару коней, і береться наймит до роботи. На другий день виїжджає з паном у поле, де росла конюшина, пшениця. Пан як подивився на свої лани, то зачудувався.

— Пшениця, як золото! А яка красна конюшина!

Наймит каже:

— Що з того, що файне, коли були дуже погане.

Пан обурився:

— Дурень ти! Як воно тепер файне, то й буде файним. Доживем до завтра, і люди вийдуть жати пшеницю, косити конюшину. А нині повертаймося додому.

Не встиг наймит бричкою розвернутися, як за плечима чує крик:

— Стань!

Семко їде далі, а пан його за рукав.

— Що скажете, пане?

— Ти що, не чуєш, що просять стати?

Семко оглянувся і їде собі далі, а за бричкою біжить панок і кричить: стань і стань. Пан розсердився на Семка й каже:

— Стань і візьми пана.

— Невеликий пан, піде і сам.

Бричка туркотить, а пан далі біжить за бричкою і просить стати. Цей встає з сидіння і Семка — по писку:

— Я кому кажу стати?!

Коні стали, добігає панок до брички і не дідичеві вклоняється, а фірманові.

— Добродію мій любий, дорогий, дозволь череду сюди перегнати.

— Не можна, — каже Семко.

— Най жене, — втручається пан.

Але той не пана просить, а Семка.

— Я лише дорогою буду гнати. Дозволь.

— Я сказав, що не можна, то не можна.

Пан тоді встає і ще раз б’є наймита по писку.

— Дурню, як пан просить, то чому не дозволиш?! Можете навіть трошки попасти свою череду на моїх ланах.

Панок каже:

— Ви, пане, не втручайтеся в наші справи.

Сів пан, а фірмана взяла злість за поличники і каже:

— Як пан дозволяє, то жени й попаси череду.

Панок зник, а бричка поїхала до фільварку. Не встигли проїхати і півдороги, як звіялася буря. Небо було чисте, а тут звідкись насунули чорні бовдури: нараз зашуміло, загриміло, почало блискати, і на панську пшеницю та на конюшину впав такий хмаролом, що за короткий час стала земля чисто гола.

Вдома пан виливає наймитові свою журу, а він каже:

— Не жалуйте, пане. Що впало, те пропало. Я не жалую, що за пусто-дурно дістав від вас два поличника. За два удари маєте шкоду на двох ланах.

— Ей, що ти мелеш? Коли це від тебе залежить, то виклич градову хмару сюди.

— Най буде. Дайте тичку і зараз вам насиплеться така копиця граду, що й вершка не побачите.

Принесли панові тичку. Пан показує, де її закопати, а Семко каже:

— Закопуйте подалі від будинку, бо град може його завалити.

Закопали серед подвір’я. Семко тоді обернувся до сонця й свиснув. Біжить сюди той самий панок, що просив череду перегнати, і просто до Семка:

— Що потребуєте?

— Зроби так, щоб оцієї тички не було видно.

Звідкись насунулась хмара, ні з цього ні з того вдарила блискавка, загриміло, зашуміло, і, як з міха, посипався такий град, як курячі яйця. Сипало доти, поки не зробилася льодова копиця, що закрила тичку з вершком. Семко махнув рукою, панок кудись зник, і град перестав падати.

Каже пан:

— Тепер я вірю, що ти не хвалько, а справді віщун. Будеш мені не наймитом, а другом.

— Був би я у вас, пане, але через два поличники покидаю вас.

— Та вибач! Залишайся.

— Ні, не можу.

Тоді пан каже:

— А я тебе тепер не відпущу. Зроби мені ще одну справу, а тоді йди.

— Яку таку справу?

— Привези мені тата з тамтого світу.

— Привезу, але дайте мені найкращого свого гайдука, що найбільше людей мордує.

Дав пан гайдука, і ввечері вирушив Семко в дорогу. Йшли вони чи довго, чи коротко — дійшли до моста над безоднею. Перейшли той міст, а потім ще і ще — під сьомим мостом сховалися й чекають.

З ударом дванадцятої години їдуть фіри. Пропустили шість, а як з’явилася сьома, Семко кричить:

— Гов! Стій!

Питається візник:

— Що тобі треба?

— Віддай мені старого пана.

— А ким я буду смолу возити?

— Дам найкращого панського гайдука.

— Давай.

Випрягають старого, впрягають молодого, а пан плаче:

— Нещасна моя година! Я лише підібрав хомут для себе й через дурного сина втрачаю його.

Привіз Семко старого пана до фільварку, коли молодий ще спав. Ледве добудився, аби відкрив. Став старий на поріг і каже:

— Ой, синку, синку, не давав ти мені спокою на землі й у пеклі не даєш. Я лише звик смолу возити, добрий хомут собі виміняв і через тебе його втратив. Бодай би ти смолу разом зі мною возив, а весь фільварок аби перейшов під опіку цього леніня.

Пани в тій хвилі порозсипалися на порох, а Семко живе там до цього часу й усіх, хто приходить до нього, пригощає. І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в роті сухо було.