Вовчок-товчок

Той вовчок не звався ще “товчок”, був чемним звірятком, доки не побачив довколишній світ. А потому? Ось як то було.

Якось стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи файно ростуть зайчики. А дітям наказала, аби тихо сиділи в норі.

Вовчок-товчок залишився дома з маленькими сестричками. Полежав на ліжку із сухого листя, погрався із сестричками, а що не мав іншої роботи — помаленьку поліз із нори. Перед ним відкрився світ, якого він дотепер не бачив: темні бори, сині гори і золоте сонце. Що за чудо! Що то за краса!

Вовчок-товчок недовго розмірковував, чи бути чемним і слухняним, чи вийти й роздивитися по дивному світу. Бо він народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички, виповз із нори. І ліз, і ховався — як може йти кривенькими лапками таке мале звірятко. Та недалеко він пішов. У густому лісі, серед кущів ліщини, хтось ухопив його за шию — і переляканий Вовчок через малий час лежав знову в темній норі: то стара Вовчиця, що поверталася із лісу, понесла додому розбишаку.

Відтоді мати ще пильніше дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на поляні, і аби їх вічка помалу звикали до сонячного світла, й тоді одним оком дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п’ятеро інших вовченят. Розбишака все хотів розвідати і лише чекав на добрий час, коли втече від матері-вовчиці. А мати і раділа за такого вдатного сина, і боялася пустити малого у світ, доки він не знає всі світські науки.

І почала Вовчиця своїх дітей учити.

Найперше відучила їх від молока, бо для таких великих вовченят у лісі с м’ясо. Спіймала вона мишу, дає дітям їсти. А тим дуже не любиться миша. Ніяк не зрозуміють — що то за їжа може бути, якщо не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Та коли раз, два рази покуштували м’яса — свіжого, тепленького — не треба було їх привчати до нової страви. Вже самі просили від матері-вовчиці: м’яса й м’яса!

Вона принесла зайчика. Ой, то була робота! Вовченята клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був вовчок-товчок. Він умів скоріше від усіх упитися зубами у ліпший шматок. А невдовзі вже так похопив оте ремесло, що мати-вовчиця могла вводити його у дальші науки. І одного ранку повела вовчка-товчка на перше полювання.

Неподалік за хащею було широке поле. А там попасував отару малий вівчарик. Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до гурту овець: іти проти вітру, аби пси нічого не завітрили, від кущика до кущика, щоб ніхто не помітив, а потому тихенько чекати, коли вівчар здрімається чи бодай зажмуриться. Тоді вхопити крайню вівцю або барана — і ноги під себе!

Вовчок-товчок усе зробив так, як вона навчила. Доти крутився при отарі, що вхопив ягнятко і закинув його на плече. Коли пси загавкали, вовчок-товчок був уже далеко.

Молодий вівчарик почав ліпше дозирати вівці. Тепер чекав вовка. Але тут задумав ану ж яку дурницю: підманути село. І почав кричати, як лиш міг:

— Вовк, вовк! Помагайте!

Добрі люди збіглися. Хто з вилами, хто з граблями, хто просто з колом — а вовка нема. Хлопчина розсміявся, що йому вдалося обдурити ціленьке село.

Вовчок-товчок то бачив: він сидів край лісу. Коли селяни пішли геть, сердиті на вівчарика, розбишака вибіг із кущів і схопив ягня.

Дарма тепер хлопчина кричав:

— Ой люди! Вовк, вовк!

Ніхто йому не вірив. І не озиралися.

Вовчок-Товчок сміявся:

— Походив малий брехач!

Він знав уже всі світські науки, і мати сказала:

— Іди, синку, на свою дорогу — спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.

Іде вовчок у світ. Через ліси, гори. І дуже зголоднів. Зустрічає сестрицю-лисицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Думки розбишаки одразу на корові, аж слинка тече. І каже він лисиці:

— Ану, сестричко, повези й мене.

— Не можу, слабі сани — поламаються, — говорить лисиця.

— Та покладу бодай одну ногу.

Вовчок-товчок просився так смиренно, що вона дозволила покласти одну ногу. Але сани нараз затріщали.

— Чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! — крикнула лисиця.

— Та де, то вже тріщать мої кості: такий я голодний… — відповів вовчок-товчок.

— Добре, сядь на сани.

І він сів собі, як пан. А тільки сів — сани затріщали й поламалися.

Лисиця верещить:

— Що я тобі казала? Тепер мені полагоди сани!

Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав їй сани.

— Що ти робиш, дурню? — сердиться лисиця. — Давай сюди сокиру та піду зрубаю якесь дерево: тут заново треба майструвати. А ти хоч корівку мені повартуй.

— Добре, добре! — радіє вовчок, а в самого аж слина тече. — Я її повартую!

Ледве лисиця відійшла, як він роздер корову. Добре наївся і пішов. Ані стільки не сказав: «Дякую за гостину». Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:

— Вартуєш корову?

Не відзивається ніхто.

— Напевне, утік, — каже собі лисиця. — Щастя, що корова лишилася на місці, як виджу, лягла.

Але коли вона підійшла і коли побачила, що зробив розбишака, то почала бити свою дурну голову.

Вовчок-товчок уже собі думав: «То була перша проба. Можу сміло рушати у світ, коли саму лисицю зумів перехитрити!»

Вийшов на дорогу, яка вела в село. Бачить, малим возиком їде один господар. Та возиком на кам’яній дорозі так підкидує, що з нього щось упало. Вовчок подивився, а то солонина.

— Маю ціле щастя: на суху яловичину помастити черево солониною, — говорить вовчок. А далі роздумав: — Тільки солонина, видати, солона. А за солоним треба пити. Побіжу я раз до потічка і добре нап’юся!

Побіг вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і взяв той шматок. Вовчок-товчок вернувся, а солонини вже нема. І заревів:

— Так ходить лише дурень! Хто наперед п’є воду, а потому їсть?

Йде, йде — і бачить: край дороги вгодований вепр.

«Ой, у сього добра солонина! Лише як її дістати?» — думає вовчок.

— Доброго дня, веприку!

— І тобі, псе вірний, — відповідає вепр.

Вовчок-товчок розсердився:

— Як ти смієш мене звати псом, коли я чистий вовк!

— Ой, та ти не сердься, я тебе не впізнав.

— Добре, — мириться вовчок. — Але давай шматок солонини — помастити черево.

Вепр на те відказує:

— Знаєш, вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Ліпше сідай мені на хребет, і я тебе понесу до стада, де пасуться молоденькі свині. Там будеш мати з чого собі вибрати!

Вовчок зрадів і сів на хребет вепра. А той приніс його в село і почав квилити.

— Чого ти квилиш, веприку? — питає вовчок.

— Аби збіглися всі свині з малими поросятами! — хитрує старий вепр.

І збіглися, та лише не свині з малими поросятами, а селяни з дітьми. Як почали вовчика товкти — хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став вовчком-товчком навіки.

Ледве добіг до лісу. Там ліг відпочити і думає про нинішні муки.

«Ой, не є я ще дуже розумний. От і дурний вепр мене перехитрив!»

Блудить Вовчок по пустому лісу, а черево від голоду аж до попереку прилипло.

Раз іде назустріч чоловік. Вовчок-товчок перестав дорогу і говорить стрічному:

— А я тебе з’їм!

— Добре, добре, — каже чоловік. — Лише най кину палицю, щоб не була тобі на заваді.

Вовчок-товчок ласкаво чекає, доки той відкине свою палицю. А чоловік задув у ту палицю і плюнув огнем. Вовчок устиг, на щастя, прихилитися, і хіба що йому на хребті обпалило шерсть.

Та не чекав далі — так побіг, що тільки сухе листя за ним заворошилося. А чоловік — за ним.

Край лісу орав нивку бідний селянин. Вовчок — просто до нього:

— Добрий чоловіче, сховай мене десь. Я віддячу тобі.

У борозні лежав порожній міх, і селянин запхав вовчка туди. Ловець вискочив на поле — звірини нема. І вернувся в ліс.

Бідний випустив малого розбишаку, а той накинувся на нього:

— Тепер я тебе з’їм!

— Так мені віддячуєш за те, що заховав тебе від ловця? — каже йому орач.

— Заховав не заховав, а я тебе з’їм! — гарчить вовчок-товчок. — Бо ти мене у селі побив.

— Я тебе ніколи ще не видів! — дивується бідний селянин.

— Видів не видів — мушу тебе з’їсти, бо я зголоднів!

На те з лісу вибігла лисиця:

— Що у вас за сварка?

— Ти дивися, — каже чоловік: — Я його сховав сперед ловця, а він грозиться мене з’їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.

А лисиця каже біднякові:

— Я не зможу бути справедливою, доки не увиджу, як ти ховав братика-вовчка.

— Покажи їй! — мовив розбишака і вліз до мішка.

А чоловік мішок зав’язав і як почав п’ястуком мастити дурного вовчка! Лисиця сміється, а вовчок благає:

— Пусти мене, добрий чоловіче. Ой, пусти!

— Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з’їсти? — посмішкується бідний селянин.

— Ніколи вже не буду гострити зуби на те м’ясо, лише раз пусти!

І чоловік випустив його. Вовчок-товчок побіг по борозні. Але такий голодний, що ноги самі тягнуться в село. Прийшов до крайньої хатини, а на дворі ґаздиня годує порося. Вовчок сів під плотом і дивиться на те поросятко, аж слина тече. Але на двір скочити не сміє.

«Коли ще раз люди позбігаються з вилами й ціпами, то мене вже не винесуть ноги», — думає собі.

Ґаздиня зайшла в хату, а порося влізло у корито і хлебче помиї. Тоді Вовчок швидко змудрував:

— Помиї — то вода, а у воді — риба. Я не давав обіцянки, щоб не їсти рибу.

Він скочив у двір, вхопив з корита порося і побіг у ліс. А коли наївся, погладив собі черево і каже:

— Біда навчить розуму!

Та й казці кінець.

Аудіозапис української народної казки “Вовчок-товчок”