Як хлопець-сирота королем став

Був собі маленький хлопчик Данило. Мама його вмерла, тато привів мачуху, і вона його дуже била. Був той Данило не такий, як усі діти: все мріяв про хатину, що літає, мріяв про золоті мости і мріяв стати королем. Мачуха вчула про це та й знов набила його.

А Данило взяв та й утік з дому. Зайшов у ліс, знайшов маленьку хатину. Зайшов до хатини, а там такі оздоби, як у королівському палаці. Чекає — ніхто не приходить. Думає: “Жив би я в цій хатині. Дрова близько, тепло мені буде. Але тут я ніколи королем не стану”.

Чує голос:

— Даниле, лягай спати, не шукай собі гудза — не думай про королівство, бо звіється буря, вітер підніме хату й понесе тебе бозна-куди з хатою.

Данило відповідає:

— Мені буде солодко в хатині летіти.

Лише це сказав, як надлізла хмара, звіялася буря, вхопила ту хатину та й несе попід ліс. А Данило через вікно дивиться на зелень, любується і рукою листочки з дубів та буків зриває. Занесло його з хатиною за море, кинуло на безлюдний острів.

Він роздивився навколо та й каже:

— Коли я це пережив, то вже точно королем стану.

Знову чує голос:

— Даниле, подумай собі щось інше, то перелетиш з хатиною в таке місце, де люди є. Там слуги будуть тобою опікуватися, а тут тебе чародії замучать або море заллє. Ти знаходишся на острові чародіїв.

А Данило каже:

— Я хоч з циганами, але таки хочу дістатися до королівського палацу, смерть мені не страшна.

Ліг спати, а вночі хатина знялася в повітря та й понесла його з острова. Опустилася над морем під якимось лісом. Устав рано, ходить, збирає в лісі гриби, ягоди та й каже:

— Ох, як любо мені тут дихати!

Чує: військо йде і співає, музика військова грає. Побіг у той бік, а якась сила підхопила його й несе в повітрі над землею. Опинився Данило на дорозі. Бачить: йде військо, а найстарший конем їде. Зупинився та й каже до Данила:

— Перебігаєш нам, хлопче, дорогу? Дивися, аби твоя рука була щаслива.

Він говорить:

— Моя рука щаслива. Коли ви були щасливі в тих думках, що я подумав.

Воєвода каже:

— Ну коли ти такий мудрий, сідай зі мною на коня та й поїдемо до мене.

А Данило йому:

— Ей, я би хотів конем сам їхати.

Воєвода говорить:

— Добре. Наздоженемо військо, і я тобі подарую коня.

Дав йому воєвода коня, Данило сів — і вперед, і вперед, і вперед; так що лишив позаду військо, а сам опинився межи циганами. Зупинили його цигани:

— Куди їдеш? Продай коня.

А він каже:

— Не можу коня продати. Я добираюся до королівського палацу — хочу королем стати.

Цигани його обступили, почали сміятися, нарешті — камінням кидати в нього. Набили, а вночі коня вкрали. Прокинувся вранці — ні циганів, ні коня.

Добирається він пішки до королівського палацу. Чує: помер старий король. Будуть класти на престол малого онука-королевича, а старші будуть йому допомагати урядувати.

Дійшов Данило до королівського палацу, але варта його не пускає. Правда, королевичу сказали, що такий точно хлопчик, як він, хоче до палацу. Вибіг королевич до брами та й питає:

— Ти, драбчику, куди?

— Та до тебе, — каже Данило.

— Ну пустіть його, — сказав королевич вартовим. Його пустили.

Став Данило розказувати про свої пригоди, а королевич слухає, аж роззявився. Каже:

— Хотів би я в твоїм лахміттю погуляти трохи за королівською брамою, де ніхто мене не знає.

А Данило каже:

— Та бери і йди. Я давно мріяв хоч день королем бути.

Дав Данило королевичеві своє лахміття, а сам одяг його вбрання. Переліз королевич через стіну та й пішов по місту ходити. Гуляв до вечора, поки добре не зголоднів. Прибігає він під браму, а варта не пускає його до палацу. Королевич ходить-просить, розказує, що він королевич, що його мають на трон класти; розказує, як ховали короля, але йому ніхто не вірить і слухати ніхто не хоче.

А Данила тим часом проголошують королем та й посилають до чужої держави вчитися королівством керувати. Він упирається:

— Люди! Я не король! Я волокита! Я волочився по лісах, по дорогах — пустіть мене. Ваш король у моїм лахміттю по місту ходить.

Беруть Данила до лікарні, кажуть, що король з глузду з’їхав. Лікарі подивилися, говорять:

— Розум у нього здоровий.

Так Данило став королем. Мовчав, поки йому не дали коня, і він з військом не виїхав на маневри. Їде він на коні, а на зустріч йде такий чорний, як земля, змучений, голодний королевич. Данило зіскочив з коня та й каже:

— Сідай, браток, на свого коня, а моє лахміття мені віддавай. Я не сподівався, що так вийде.

Королевич вухам своїм не повірив. Каже:

— Коли ти такий добрий, що мене допускаєш до трону, то віднині будемо обидва королями.

І так було. Обидва вони королювали, обидва поженилися, обидва файно жили і людям жити давали.

Аудіозапис української народної казки “Як хлопець-сирота королем став” (початок казки на 17:29 хвилині)