Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем

В якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі дуже багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукати свинаря.

— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, дам йому день поля[1] на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.

Пішов прикажчик по селу, розпитує:

— Чи нема де якого нетяги?

— А там, — кажуть, — живе убогий парубок — він піде.

Ото й найняли того парубка. Вибув він рік, і дали йому день поля на рік.

Іде парубок від пана та й думає: «Служив я рік, вислужив день поля на рік. Що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… Чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?..» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:

— Пане, — каже, — любий пане, милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.

Пан зглянувсь на нього:

— Добре, — каже, — виорю!

Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — отаке! А дині — отакі!

Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане — сама шкаралущина! «Ну, — думає, — я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, я йому дам!»

От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрумхрум! Він потихесеньку туди — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.

— Ага! — каже, — я тобі дам динь!

Та як замахнеться.

— Ой, чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у великій пригоді стану.

— А дині їстимеш? — питає.

Та її ціпком… А вона проситься:

— Хоч живу пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!

Бив-бив, а далі й питає:

— У якій же ти мені пригоді станеш?

— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!

— Ну, гляди!

Та й пустив: «Ото хитра! — думає, — за царівну сватає…»

Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.

— Треба мені самій царя бачити, пустіть! Я щось йому скажу.

Її гонять, а вона у дворець добивається. Цар і почув.

— Що там за лемент? — питає.

— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.

— Впустіть, — каже цар.

Її й пустили. Вона цареві в ноги:

— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!

— З якою недоброю вістю? — питає цар.

— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так оце я прийшла тобі розказати…

— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову, — а в мене ж і військо не готове!

Та на царедворців:

— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте.

Лаяв їх, лаяв…

— Кличте раду! — гукнув.

Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось — радяться, як їм того змія повоювати? Радились-радились — нічого не врадять — нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:

— Царю-государю! змилуйся, — каже, — що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!

Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:

— Як звоює, — каже, — то вже віддам!

Прибігає лисичка до куреня:

— Здоров, курінний царю!

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Я тобі добру вість принесла.

— Кажи.

— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав, як звоюєш змія, то віддасть. Ходім воювати!

— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?

— Нічого, звоюєш; мене слухай, все гаразд буде. Одягайся, ходім.

— А баштан на кого покину?

Вона як почала його вмовляти — пішли.

Ідуть та йдуть, лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!

— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.

Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.

— Здоров, зміїку-братику!

— Здорова, лисичко-сестричко!

— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка, — біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною, хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!

— Де ж він? Далеко? — питає змій.

— Якби, — каже, — далеко, — а то близько!

— Що ж мені тепер робити? — питає.

— А що робити? — каже лисичка, — он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, і одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому; цар тебе не пізнає… А то пропав!

Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!

«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.

Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, і такий став гарний, що хоч і не схочеш, та полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.

— Бач, — каже вона, — а ти боявся!

Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:

— Царю-государю! Кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!

Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-пиво пив, у роті не було, а по бороді текло.

Примітки

[1] День поля — тут: давня міра площі.

Аудіозапис української народної казки “Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем”

Аудіозапис української народної казки “Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем”