Як вівчар обхитрив царя

Хотів цар видіти, як люди живуть, і ходив пішки по містах та селах. Заходить він до одного ресторану, а там пани п’ють. Сів цар збоку і слухає, про що говорять. А межи ними був один панок, що дуже любив хвалитися. Зайшла якась суперечка, і він каже:

— Я Богові не вірю, до церкви не ходжу, а царя не боюся.

Цар записав його прізвище, звідки він, і пішов собі далі. Через короткий час присилає панові листа, аби став перед царем. А то був такий цар, що як вже когось кликав до себе, то живим не відпускав — наказував убивати.

Їде зі страхом до станції та й зустрічає вівчаря.

— Куди поспішаєш, пане?

— Їду, вівчарю, до царя, і здається мені, що все звідти не вернуся.

— Паси, пане, за мене вівці, дай мені своє вбрання, і я поїду за тебе до царя.

Пан радо на таке згодився. А вівчар приїхав до столиці, замельдувався на панське прізвище, і цар викликає його до себе.

— Це ти, — питає вівчаря, — Богові не віриш, до церкви не ходиш і царя не боїшся? Я чув, як ти це говорив у ресторані.

— Та чого мені царя боятися, як наш цар такий добрий, а податки я ретельно сплачую, політикою не займаюся.

— Ти казав, що до церкви не ходиш?

— Казав, царю. Я живу далеко від села: фірман запрягає бричку й везе мене до церкви, а ходити — не ходжу.

— Ти говорив, що Богові не віриш.

— По нинішній день не вірю. Я зібрався з доньками до церкви. Була файна погода. А лише пустилися йти, дощ почав лити, що ми до церкви не дійшли, й мокрі були. То як я можу вірити?

Цар усміхнувся і каже:

— Як ти такий мудрий, то скажи, що цар тепер думає?

— Дайте свою шаблю, корону, вбрання, коня, то я скажу, що цар думає.

Дав цар усе, що той хотів, і питає:

— Що цар думає?

Вівчар у царській одежі виліз на коня й відповідає:

— А що цар може думати? Вчора був вівчарем, а нині царем.

Цар ще питає:

— Скажи мені, мудрагелю, скільки на небі зірок?

— Стільки, як на цім коні шерсті. Як не вірите — порахуйте.

— Скажи, де середина світу?

Вівчар зіскочив з коня, встромив шаблю у землю і каже:

— Отут. Як не вірите, то зміряйте.

— За свою мудрість дістанеш двадцять п’ять палиць.

— Царю, я не витримаю. Я вмру при останній. Але я на це погоджуюся, лише дайте мені свою золоту палицю, з якою ви ходите на прогулянку, най трошки потішуся нею перед смертю.

Дав цар золоту палицю. Вівчар пішов з нею, до великого ресторану. Пани бачать, що палиця царська, й кожен хоче її у вівчаря купити.

А він каже їм:

— Цю я маю носити аж до смерті, бо цар мені її подарував, але я ще маю двадцять чотири палиці, що в царя заслужив своїм розумом. Як дасте наперед гроші, то я вам продам.

Приводить вівчар до царя двадцять чотирьох панів. Показує гроші й говорить:

— Царю, я вже свої палиці попродав цим панам, а одну залишив собі.

Цар закликав слуг, дали кожному панові по одній палиці, і вівчар пішов собі додому.

А пани стогнали й вівчаря проклинали.

Аудіозапис української народної казки “Як вівчар обхитрив царя” (початок казки на 3:18 хвилині, закінчення казки на 6:28 хвилині)