Залізноноса баба

Раз був, де не був, за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі — на десять горобиних кроків і на двадцять блошачих скоків. Жив там один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.

Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце йому розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що падуть од вітру.

Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не годен був щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, айбо чим далі, тим гірше виходило.

Каже собі чоловік: «Гей, та сього вже не можна витерпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі погинемо».

Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким світом.

Йде, йде, йде. Раз лиш заблудив у глибокий ліс. Застала його така ніч, що в потемок можна би сокирою затяти. Айбо чоловік не стає, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.

Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік — за світлом, за світлом і дійшов: світло виливалося з маленької хижки, що була серед лісу.

Чоловік заглянув у вікно: лампа світить і вогонь горить, аж іскри розлітаються, начеб якась невидима сила гребла грань[1] у пічці.

Чоловік подумав: «Ой, то би добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і плаття подорожнього геть чисто промокло. А громи так почали бити, що душа із чоловіка мало не вискочила вон.

— Но, буде що буде, я зайду до хижі. Ачей, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!

Погрюкав у двері. Ніхто — нічого. Погрюкав удруге. Тихо. Натис на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!

Став коло вогню, сушить плаття. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, громи бухають! Чоловік думає собі: «Хто тут жиє й чому так красно пахне?..» Глипнув на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі — що лиш загадати!

«Но, — говорить собі чоловік, — вже нагрівся, а тепер наїмся, бо й черево, чую, біду робить…»

Сів до столу й почав уплітати. Їсть то одне, то друге й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив піпу[2], запалив та й курить, як із комина…

Нараз позирає, а поряд на лавці паскудна чорна кішка, і на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тої ж хвилини щезла. «Гм! — думає чоловік, — не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. На мою душу, я потрапив у чортівську хижу».

— Так і є… — озвався голос.

Бідолашний чоловік глипнув у той бік, звідки почув голос, а там таке бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схилить, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли ним ударить, то гуде, як дзвін…

Баба говорить:

— Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортівської хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А ще, як йому скажу, що ти його полуденок з’їв, йо-йой, неборе!..

Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує:

— Тут помочі не є! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе шпигати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Но, добре тобі буде?

— Йой, — відпрошується бідний, — душко, поможи мені. У мене купа дітей. Що буде із ними? Усі загинуть без вітця, без матері!

А баба булькоче:

— Підеш до пекла! Там тобі є місце. Я могла б тобі допомогти, айбо і так не допоможу!

— Красунечко, поможи мені! Що хочеш я тобі зроблю, лиш най мене твій син до пекла не несе!

— Но, добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не тяжке.

— Я на все пристану!

— Тоді тебе визволю від пекла, зроблю щасливим та багатим, якщо візьмеш мене за жону.

Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Йой, йой! Щоб він узяв за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди сказали б, якби побачили в селі, яку відьму він привів до хижі.

А баба своє:

— Так, так чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки не маєш. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі-молоці купати, а палицею по хребту мастити… Но, згоден?

Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти не має дяки.

— Добре, — погодився. — Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла!

— Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці.

Та й відразу вибігла, як молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла міхи й повела чоловіка до підземної комори. А там чого тільки нема! Всіляке плаття дороге — чоловіче і жіноче, їжа та пиття, яке лиш загадати… Гроші золоті й срібні, дороге каміння різних кольорів…

Баба каже:

— Но, дорогий мій ґаздику, се твоє й моє. Пакуй у міхи, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хижі.

Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого плаття, а зверху поклали їжу і напої. Міхи звалили на візок, що напоготові стояв коло хати. Впряг чоловік осла, і рушили в дорогу.

Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу.

Баба говорить:

— Не поспішай, ґаздику, спочиньмо тут на травичці зеленій.

Чоловік спинив осла, позлізали з возика, розв’язали міхи й почали пригощатися.

Силує баба чоловіка:

— Їж, дорогий мій, їж! — і вибирає йому найсмачніше.

Але чоловікові тепер не до їдіння і не до пиття. Усе думає, як би позбутися біди!

А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу й лиш перевернулася: сп’яніла і заснула.

Чоловікові не треба було більше. Поплював у руки, взяв сокиру та коли гупнув обухом по бабиному залізному носі, той переломився. Баба закричала, а далі простерлася, як пес на паздір’ї[3], раз-двічі тріпнулася й померла. Айбо коли чоловік гримнув по її носі, той так загудів, що почули в пеклі:

— Го-го! — закричав чорт. — Моїй мамі хтось ніс переломив… За ним! Треба схопити!

І зразу вискочив із пекла.

А чоловік, гадаєте, сидів? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Осел-неборака не знав, у чому діло, і перелякано помчав що було духу. Возикові тільки замітувався зад то в один, то в другий бік. Уже недалеко було до села, коли чорт вийшов із лісу і знайшов свою матір з переломленим носом. Озирнувся і побачив возика — за ним! Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли вже той повертав до себе у двір.

— Злодію, вбивце! — вигукує чорт. — Далі не жиєш!

— Пусти! — кричить ґазда. — Тут уже я пан!

Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається — вчепився за стовпа.

На крик вибігли діти: обдерті, кострубаті, замащені. Почали галасувати:

— Йой, йой, нянько привів нам чорта! Обдеремо його і зі шкури пошиємо бочкори[4]!

— Будемо мати й м’ясо!

— А з чортових рогів будуть нам трумбети[5]!

Чорт перелякався і почав просити чоловіка:

— Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.

А чоловік каже:

— Не пущу, най мої діти не будуть голодні.

Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.

А чоловік завів у двір віслюка із возиком. І від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій околиці.

Примітки

[1] Грань — жар.

[2] Піпа — люлька.

[3] Паздір’я — костриця (внутрішня частина прядивних рослин — льону)

[4] Бочкори — посоли.

[5] Трумбета — горн.

Аудіозапис української народної казки “Залізноноса баба”

Аудіозапис української народної казки “Залізноноса баба”