Головна>
Казки>
Зміїв перстень, котик і собачка

Зміїв перстень, котик і собачка

Була собі пані — так, убогенька, був у неї син один, та й той дурний. Та не було у них нічого. Діждали вони ярмарку; дала пані сину гроші і наказала, щоб він хоч одного коня купив.

Пішов хлопець, коли дивиться — ятки[1], а він того дива зроду не бачив, а там музики грають. От він тії гроші пооддавав музикам та попроїдав і йде додому. Аж везе чоловік котика на возі, завозить у бір. Хлопець і питає:

— Куди ти, чоловіче, свого котика везеш?

— У бір.

— Продай його мені.

— Купи.

— Що тобі за нього?

— Дві сороківки[2], — відповідає чоловік.

Заплатив дурний і пішов додому, а котик за ним біжить услід. Приходить додому, а мати й питає:

— А що купив, сину?

— Купив, мамо, — і показує мамі того котика. Стала вона його лаяти.

От він узяв посадив того котика на печі, та й сидять удвох на печі. Так годує його вже!

Діждали другого ярмарку. Знов маги випроваджує його:

— Іди ж, — каже, — синку, пару воликів купи!

Він пішов і знов там гроші попроїдав. Купив собі рушницю і пішов додому. Зустрів знов чоловіка — собаку везе.

— Чоловіче, продай мені цю собачку, — звернувся хлопець до чоловіка.

— Добре!

— Що тобі за неї?

— Четвертак[3].

Той вийняв з кишені та й дав. Іде додому, а собака услід біжить. Приходить додому, мати й питає:

— А що, сину, купив?

— Купив.

— А що ж купив?

— Купив собі рушницю та собаку, буду на полювання ходити.

Стала вона його знов лаяти.

Він нагодував котика і собачку, взяв рушницю і пішов з ними на полювання. Підходить до лісу, аж змій і ведмідь сім літ за перстень б’ються. Так той дурень і питає у своєї охоти:

— Охота моя мила, охота моя люба, котрого мені вбити: чи змія, чи ведмедя?

А змій почув та й каже:

— Щастя твоє та й велике буде, коли уб’єш ведмедя.

Так він як намірився, так і вбив ведмедя. А змій одняв перстень у того ж ведмедя та й оддав мисливцю.

— На ж тобі цей перстень, — каже, — і в тебе тепер буде усяка всячина.

От прийшов дурень додому й каже:

— А що, мамо, от я ведмедя на шубу вбив.

А сам вийшов у сінці на поріг та й перекинув той перстень на руку — аж до нього кінь біжить. І такий великий, як піч!

Та й каже:

— Пане мій любий, пане мій милий! Нащо ти мене вимагаєш?

— На те вимагаю, що в мене одягу нема.

— Лізь же в моє праве вухо, а в ліве вилізь.

От він виліз — і став такий панич! Увійшов у хату, так його мати і не пізнала.

— Де це ти, синку, такого одягу набрав?

То він їй уже признався:

— Буду, мамо, я ще собі триповерховий дім ставити.

— З чого, синку, будеш ставити, коли нічого нема: ні дерева, нічого.

— Та вже з абичого зроблю.

Вийшов хлопець у сінці, знов той перстень перекинув, аж ідуть стільки робітників, несуть усе — і дерево, усе, що треба, й кажуть:

— Пане наш любий, пане наш милий, нащо нас вимагаєш?

— Щоб мені триповерховий дім вибудували і до самого царя скляний міст вимостили.

Так вони йому одним духом зробили: так-то йому той перстень зробив.

От хлопець і посилає матір до царя:

— Іди, — каже, — мамо, провідай, чи оддасть він за мене дочку заміж.

— Я ж не знаю, — каже цар, — ні тебе, ні твого сина. Нехай він сам прийде, так я побачу, який він.

От вона прийшла додому та й каже:

— Говорили, щоб ти сам прийшов, щоб тебе побачили, що ти таке.

От хлопець подумав, щоб у нього ще кращий одяг був, щоб то вже цар оддав дочку. Вийшов у сінці та знову до персня звернувся, то до нього кінь ще кращий прибіг.

— А що, — каже, — пане мій любий, пане мій милий, нащо мене кличеш?

— На те кличу тебе, щоб у мене одяг ще кращий був, хочу поїхати до царя, щоб він дочку заміж за мене оддав.

— Лізь, — каже, — у моє праве вухо, а в ліве вилізь.

От він і виліз: так зробивсь такий панич, що кращого на світі нема — славний та хороший!

Приїхав тоді він до царя. Як побачила та царева дочка, так із радістю пішла за нього. Днів за три і повінчались. От уже хлопець вийшов по царівну їхати і питає кота та собаку свого:

— Охота моя люба, охота моя мила, чим мені їхати по свою молоду?

— Звернися, — кажуть, — до свого персня, то в тебе буде все.

Так хлопець звернувся — аж до нього біжать шестеро коней і коляска. Аж міст од тих коней тріщить — такі гладкі! І слуги усі, і дівки там поприбирані.

От він уже привіз собі свою молоду. Пожили там із тиждень чи що, і чоловік пішов на полювання, а змій приліз до жінки та й каже:

— Молодичко, це він, твій чоловік, не сам робить: у нього такий перстень — я йому дав,— що як він чого захоче, те у нього й є. Прийде він, — каже, — з охоти, так захоче відпочити. У лівій кишені буде у нього перстень, так вийми, то будеш багатша ще за свого батька, за царя.

От як прийшов чоловік з охоти, так жінка й каже:

— Лягай спочинь.

Так він і заснув, а жінка перстень і вийняла та й вертить. Де взявся змій та за перстень з її рук, та й полетів. Так вони знов у такій хатці опинились, яка була. Уже немає триповерхового дому.

Цар вийшов назавтра — аж нема вже того дому і мосту скляного нема.

— Де це міст подівся і хата? Вже нема тієї, де моя дочка жила.

От цар і поїхав до дочки та й каже її чоловікові:

— Де той дім? Ти — обманщик, що тепер нема нічого.

Узяв дочку свою додому, а чоловіка у сховок кам’яний забив та й замкнув. Кіт і собака плачуть по своєму хазяїнові.

Тоді кіт як став шукати його і знайшов у сховку. Прибіг додому та й каже собаці:

— Я знайшов, братику, свого хазяїна.

— Де? — питає собака.

— Там на шляху у сховку забитий; та вже наш хазяїн їсти хоче, ходім йому шукать їсти.

Як пішли та й пішли, так там увійшли у село, аж жінка наварила вареників і сметаною полила. От кіт залишив собаку під коморою, а сам уліз у хату, наївся там, а собаці макітру подав попід стріхою. Собака взявся за макітру та й несуть хазяїну їсти, а люди за ними кричать, щоб то однять у них вареники. Так ні, не одняли. От вони принесли до сховку, так кіт по одному варенику позносив на сховок і нагодував хазяїна, потім питає:

— Ти, може, хазяїну, і пити хочеш?

— О, хочу, котику-братику!

От побіг кіт та у ратаїв[4] украв глечик і собаці на шию почепив.

— Біжи, — каже, — води принеси!

Так собака побіг і приніс на шиї води, кіт і подав ту воду хазяїну.

— Ходім, — мовив кіт, — ще хліба хазяїну принесем.

От вони і пішли. Там молодиця напекла паляниць, а кіт увійшов у сінці та:

— Мяу!

Господарі виганяли його, виганяли — не вигнали та й пішли у хату. А він — за паляницю та й подав собаці, та ще й собі одну взяв.

От і пішли до хазяїна, подали йому й ті паляниці. Потім пішли до змія того персня одіймати. Ідуть собі, а собака й питає:

— Може ти, коте, їсти хочеш?

— Хочу, — відказує кіт, — та де його взяти?

— Сядь же ти, коте, на дорозі, а я піду із цих дубків вижену зайчика, ти піймаєш, і мене за річкою коло шинку погодуєш. Ти у хату підеш та мені хліба винесеш.

От собака і вигнав зайчика, а кіт піймав, та взяли й з’їли удвох і йдуть. Прийшли до річки, собака й каже:

— Сядь на мене, коте, я тебе перевезу.

— Я, — відповідає кіт, — сам перепливу.

Як скочив собака у воду, так і переплив річку. Та сів на березі, вже й висушився, а кіт усе у воді, от собака скочив у воду, і кота виніс на собі. Вилізли з води та й пішли.

Підійшли до шинку. Кіт посадив собаку на призьбі, а сам пішов у хату.

— Сиди ж, — каже, — собако, а я піду, там у п’яниці є табакерка, так я її украду та й тобі хліба винесу.

Увійшов у хату — так його там лащать, куски йому кидають. А він набере у рот та й несе собі їсти. Та знов увійшов у хату, а чоловік нюхає тютюн, так він вирвав у нього з рук тую табакерку, та й побігли з собакою.

Прибігли до змієвого двору: вікна одчинені і собаки навкруги лежать, і колодязь коло двору.

От кіт і каже:

— Лежи ж ти тут, собако, коло двору, не йди, бо тебе тії собаки розірвуть. Та набери води, на мій хвіст налий і тютюну отого потопчи на хвіст.

Собака так і зробив. Кіт і поліз у вікно до змія. Змій на ліжку лежить, спить і перстень той у зубах держить. Кіт узяв та хвостом з тютюном йому у рот, так змій перстень і виплюнув. Кіт за перстень та й утік у вікно. Та вже з собакою так біжать, утікають! А змій того персня шукає, усюди лазить.

От прибігли до тієї річки, що перепливали, собака і каже:

— Як же ми будем цей перстень нести? Як ти будеш сам нести, то тебе хазяїн буде жаліть, а мене ні. Начепимо краще на ломачку.

Вони почепили на ломачку той перстень та в зубах і несуть. Пливуть через річку, а кіт упустив ломачку, а перстень з одного боку сковзнув і впав у воду. Вийшли на берег собака і кіт, сидять, аж біжить до них вовк та й каже:

— Може ви, братці, хочете їсти?

— Хочемо, — відмовляють, — та ніде взяти.

— Ходіть, там коні пасуться, так я коня заріжу, там і з’їмо.

Вони пішли. Вовк коня зарізав, вони наїлися та прийшли знову до берега і сидять, стережуть того персня.

І знов їсти захотіли.

— Ходім, — каже котові собака, — і я так коня заріжу, як вовк.

Прийшли до коня, собака хотів ухопити його за хвіст, кінь як брикнув, так і вбив собаку. Прийшов знову кіт до річки голодний, як і був.

Аж веде перепілочка дітей, а він — за перепеля, а перепілочка кричить, просить:

— Котику-братику, пусти, що хочеш, те й зроблю.

— Дістань з води перстень.

Як вона полізла і дістала йому той перстень, так він і пустив її дитятко та й пішов до хазяїна з тим перснем.

До сховку до того прийшов, подав хазяїну перстень і мовив:

— Єсть, хазяїну, наше все те, що було.

А він так зрадів.

— Та нема, — каже, — нашого собаки.

— А де ж?

— Кінь убив.

Хазяїн перевернув перстень, так сховок чисто розлетівся. От прийшов додому, так у нього знов стали такий дім і міст, і він став такий самий панич, як і був, і знов узяв цареву дочку. І живуть.