Підтримати
  1. Головна>
  2. Казки>
  3. Золотоголовий хлопчик

Золотоголовий хлопчик

Діялося це не за моєї пам’яті й не тут. Одна жінка була чарівницею і через це не могла мати дітей.

Дізналася вона, що в горах є дід, який може їй допомогти, й помандрувала до нього.

Дід вислухав її, дав дві горошинки й сказав, аби ковтала одну вранці, а другу — ввечері.

Другого дня вранці одну горошинку жінка проковтнула, а друга покотилася та й упала у пійло. Віднесла вона кобилі пити, а кобила спила й горошинку.

Через сорок тижнів жінка народила хлопчика, що мав золоту голову, а кобила привела золотоголове лоша.

І хлопчик, і коник ростуть не по днях, а по годинах. Малий уже вчиться в школі. Мати розповіла йому про діда, який дав їй горошинку, і хлопчик вирішив провідати його.

Пішов у далекі гори, погостював три дні, а звідти повернувся з чарівним перснем, що дід подарував. А цей перстень зробив його таким сильним, що золотоголовий хлопчик міг дуба з корінням вирвати.

Просить мати, аби він подарував їй той перстень, а коник радить не давати. Хлопець не дає.

Тоді чарівниця задумала позбутися сина й заволодіти чарівним перснем.

Подає вона хлопцеві сніданок з отрутою. Але тут прибігає золотоголовий коник і каже:

— Не їж, брате, бо вона хоче тебе отруїти.

Хлопець послухав коня і висипав сніданок собаці. Собака з’їв і тут же здох.

— Бачиш, мамо, що ти зі мною хотіла зробити? — каже він. — Тож тепер не нарікай, що залишаю тебе одну, а сам їду світ за очі.

Сів на золотоголового коня і поїхав. Їхали вони цілий день. Надходить ніч і треба кудись проситися ночувати.

А мати цього хлопця була знайома з усіма чарівницями. Задумала вона хлопця зі світу збути — полетіла до своєї приятельки, аби його перестріла.

Не встиг хлопець подумати, що нема де ночувати, як виходить з лісу вродлива жінка й просить до себе:

— Я маю багато волів. Якщо мене захочеш, то я хоч зараз згодна виходити за тебе заміж.

Пішов дивитися на її воли, а то ведмеді. Як не кинуться на нього, а він лише рукою махнув — і всі лежать неживі.

Входить до її палацу і каже:

— Ой, що то за воли! Я за одним махом усіх повбивав.

— Як ти такий сильний, — каже вона, — то будеш моїм чоловіком. Але спочатку подивися на моїх собак.

Пішов дивитися на собак, а то сорок вовків. Він як махнув рукою — всі сорок трупом лежать.

— Добре, — каже вона. — Коли ти такий сміливий і сильний, то будь моїм чоловіком.

Вийшла вона надвір і переговорила з його мамою, що нічого не боїться хлопець. Сама не знає, що вчинити.

— Знаєш що? — каже стара. — Виймемо йому очі. Але головне якось перснем заволодіти, аби силу втратив.

Входить чарівниця до хати і каже:

— Перед весіллям треба жениха купати.

Нагріла води. Він роздягнувся, скинув з руки перстень, а його мати хапнула той перстень і каже:

— А тепер я зроблю з тобою, що сама схочу!

Чарівниця питає:

— Що з ним вчинимо?

— Виймемо очі й кинемо голого за пліт.

Кинули чарівниці хлопця за пліт на оболонь, де його кінь пасся. Як побачив кінь, що таке сталося з його другом, підбіг і каже:

— Сідай якнайскоріше, бо вони вже здогадалися й радяться спекти тебе в печі.

Викарабкався він на коня, й той завіз його далеко-далеко. Скинув під старим високим хрестом і ліг поруч відпочивати. Хлопець заснув, але опівночі чує, що його будить кінь. А то прилетіло три круки чорти. Один сів на лівий бік перехрестя, другий — на правий, а найстарший — на вершечок хреста.

Чує: говорять між собою.

Перший каже:

— Село вимирає, бо води нема.

Другий каже:

— Я сам таке зробив. Я копитом заткав джерело. Якби хтось з них взяв сирового полотна, зліз у криницю, відкрив ним нору, то вода знову була б.

Третій:

— Я чув, що цісарева донька дуже хвора: зсохла на тріску. Вона гуляла в парку і плюнула на доріжку, а жаба прискакала і ту слину злизала. Жаба тепер живе під підлогою її кімнати й чекає смерті царівни. Треба ту жабу зловити, розрізати, дати крові з неї напитися дочці цісаревій, а в м’ясі скупати, і одужає.

— А ще що в світі діється?

— Знаю, що мати синові очі вибрала.

— Якби він дійшов на світанку до Дунаю, то буде така вода текти, що хто би в ній не вмив очі — стане видючим.

Знялися з хреста три круки й полетіли. А кінь питає:

— Все чув?

— Чув. Але як я зможу дійти до ранку до Дунаю?

— Сідай швидше й поїдемо.

На світанку були вони на березі Дунаю. Промив очі, кінь питає:

— Бачиш?

— Як крізь товсте скло.

— Вмивай ще раз.

За другим разом побачив ліпше, а за третім — повернувся зір.

— А тепер куди поїдемо?

— Поїдемо до того села, що без води вимирає. Може, хоч який одяг дадуть, бо я голий. Доїхали до села, а біля криниці сидить старий дід і плаче.

— Дайте, дідусю, води!

— Де ж я тобі візьму, дитино? Одна-єдина криниця була — та й та пересохла. Люди мруть без води, худоба гине.

— Дайте мені якесь вбрання, драбину, сирового полотна, і будемо мати воду.

Приніс дід все, що просив хлопець. Зліз він драбиною у криницю, витяг з нори чортове копито і відразу пішла вода. І таке було джерело, що нараз криниця заповнилася і побігла вода потоком. Люди втішилися, біжить худоба, всі п’ють, дякують йому, а він каже:

— Їдемо до царя.

Сів на золотоголового коня і через якийсь час були в цісарському саду. Вже більше доби не спали, були змучені й позасинали. Збіглися царські слуги. Одні стали коло них, а другі побігли до царя.

— Що сталося? — питає цісар.

— Золотоголовий хлопець із золотоголовим конем у саду спить!

Цісар зібрав військо, оточили сонного з усіх боків, аби не втік. Сам цісар підходить і питає:

— Хто ти такий?

— Я — лікар, — спросоння відповідає цісареві.

— А чого ти так погано одягнений?

— Не питайте. Я вашу доньку вилікую, і ви мені краще вбрання подаруєте.

— Як вилікуєш, то вона жінкою твоєю буде. З усього світу лікарі в мене були, але ніхто ще не вилікував.

Пішов до її покою і так зробив, як круки говорили. Одужала царівна.

Оженився з нею парубок і жив, поки життя не прожив.

Аудіозапис української народної казки “Золотоголовий хлопчик” (початок казки на 13:38 хвилині, закінчення на 20:25 хвилині)

Джерела та збірки:

Текст української народної казки "Золотоголовий хлопчик" входить до таких джерел та збірок:

  • Казки гір і підгір'я в записах Степана Пуника. – Київ "Веселка", 1995. – 398 с.

Поділитися