Да шумить, гуде дібрівонька

Да шумить, гуде дібрівонька,
Тужить, плачеть удівонька.
Вона плаче і ридає,
На битий шлях поглядає.
Чужі мужі із полку йдуть,
А мого пана коня ведуть.
На конику сідло сяє,
А з кишені хустка має.
Жінка коня розпитає:
— Ой коню мій вороненький,
А де мій пан молоденький?
— За річкою вбитий лежить,
В правій руці шаблю держить,
А лівою воду бере,
На серденько собі ллє;
На серденько поливає,
К товаришу промовляє:
— Товаришу, рідний брате,
Ой як підеш ти додому,
То накажу мойому роду —
Не так роду і родині,
Як тій молодій дівчині —
Нехай вона мене не жде,
Нехай [вона] заміж іде,
Бо вона мене не діждеться,
Тільки горя-біди набереться.
[Ой] як вона добра буде,
То [і] мене не забуде;
Ой як їй добре іметься,
Тоді вона в світі наживеться.