У неділю рано-пораненьку

У неділю рано-пораненьку (2)
Розсердився син на свою неньку:
— Іди, нене, тепера від мене, (2)
Бо прийдуть гостоньки до мене.
Будуть гості та все в бархатині, (2)
А ти, нене, в подертій свитині.
— Єсть у тебе, сину, друга хата, — (2)
Вони кажуть, що то чужв пряха!
— Єсть у мене друга хата біла, (2)
То там тобі сидіть не до діла… —
Пішла мати за нові ворота, (2)
Стала мати, як бідна сирота.
Забрехали вражії собаки, — (2)
Мати дума, що йде син прохати.
А він не йде матері прохати, (2)
А він іде далі проганяти.
Пішла мати крутою горою, (2)
Зустрілася з рідною дочкою.
— Чого, мати, ти тут ходиш-блукаєш, (2)
Чого, мати, білим світом нудиш?
— Ходжу, доню, ще й буду ходити: (2)
Ні при кому й віку дожити!
— Іди, мати, тепера до мене, (2)
Будеш сидіть на печі у мене,
Будеш в мене на печі сидіти, (2)
Будеш моїх діточок глядіти.
А як буде лиха доля бити, (2)
Не совайся, мати, боронити. —
Сіла мати близько край віконця, (2)
Не промовить ні до кого й словця.
Збрехали вражії собаки, (2)
Коли йде син до матері прохати:
— Іди, нене, тепера до мене, (2)
Случилася причина у мене,
Случилася у мене причина: (2)
Вмерла жінка, — осталась дитина.
— Бодай, брате, ще й хата згоріла, (2)
Як матінці нашій сидіть не до діла.
А як буде та хата горіти,
Явлю людям, щоб не прийшли тушити.
Явлю людям, щоб не прийшли тушити, (2)
Як матінці нашій не до діла жити.