Бідна вдова і три сини

Ой у святую неділеньку
Та рано-пораненько,
То не сива зозуля кувала,
Не дробна птиця щебетала,
А не в борі сосна зашуміла
Яу та бідна вдова
А в своєму домові гомоніла.
Ой та ручками-пучками
А хліб-сіль роздробляла,
Та все синів годувала,
А й у найми не пускала,
Чужим людям на поталу не подавала,
Ой чужим людям на поталу не давала,
Та все всевишнього господа-творця прохала:
- Ой поможи ж мені, господи,
Синів погодувати,
До розума подоводити,
І дома їм построїти,
І їх подружити!
Ой то бідна вдова
А скоро їх возростила,
І грамоти повчила,
До розуму подоводила,
Дома їм построїла,
І їх подружила.
Як стали сини жити-проживати,
То стали в себе разні маєтки то мати,
То стали молодих княгинь
За себе заручати,
То стали бідну вдову
А з свого подвір’я ізсилати:
- Ой то іди ж ти, мати, куди-небудь
Собі проживати,
Бо будуть до нас
Гості-панове наїжджати.
Та будуть пити-гуляти,
А тут тобі спокою то й не буде.
Бо будуть у нас
У синіх каптанах,
В китаєвих штанах,
А ти будеш у сірій сімряжині
Между ними проходжати,
Та будеш наших дітей оскорбляти,
Жінок зневажати,
Як-то нам на тебе своїми очима
Хоч тяжко та важко й оскорбляти. -
Гей, то бідна й удова
А се зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами проливає...
Ой що мовить словами,
Обіллється дрібними то й сльозами:
- Як-то я вас, сини, годувала,
Як камінь глодала,
А чого тепер собі од вас діждала,
Що йти на чуже подвір'я проживати... -
Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір’я то ізгонять.
Що старший за руку веде,
Середульший у плечі випихає,
А найменший ворота одчиняє,
Її, бідну, клене й проклинає:
- Ой іди ж ти, мати,
Куди-небудь собі проживати,
Бо ти нам не вдобна,
Проти діла неспособна.
Отсе ж тобі шлях-дорога
Широкая й довга! -
Ой то пішла то бідна вдова,
А плаче - стежечки не бачить,
Потикається,
А то ще ж то найменший син
Край віконечка
Насміхається:
- Гей, то дивіться, хлопці, панове-молодці,
Як-то наша мати потикається,
Чи вина напивається,
Чи ума лишається,
Що попід тином хиляється. -
Ой середульший син обізвався:
- Ой брати ж то рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Гей, то ж наша мати ні вина не напивала,
Ні ума не лишала,
А то вона з розкоші та в щасті
Слізьми запивається,
Що попід тином хиляється. -
Ой то пішла то бідна вдова,
А плаче - стежечки не бачить,
Потикається...
А й ще чужа-чужанина,
Молода челядина,
А з божого дому питається:
- Ей, чужа-чужанина,
Молода челядина,
А з божого дому питається.
- Ей, чужа-чужанина,
Молода челядина,
Та нащо ти мене питаєш?
Возьми ж ти мене
На своє подвір'я!
Буду тобі сіни-хату вимітати,
Та буду діток доглядати,
Тобі, молодому челядину,
Порядок та й давати. -
Ей, то чужа-чужанина,
Молода челядина,
Ворота одчиняє,
Бідну вдову до себе зазиває:
- Ой іди ж ти, вдово,
До мене проживати,
Не будеш ти мені
Сіней ані хати замітати:
Та й тим ти будеш
Діток доглядати,
Мені, молодому челядину,
Порядок то й давати,
Ой то буду тебе за рідну неньку почитати,
Буду тебе до смерті годувати,
Тим ти будеш у мене
По свою жизнь проживати. -
То бідна вдова
А в чужої-чужанини,
Молодої челядини, проживала
Аж тринадцять а три роки.
На чотирнадцятому році
Та стали хуртовини наступати,
Т стали вдовиченків побивати:
Що перша хуртовина
Дома попалила,
А друга хуртовина
Скотину поморила,
А третя хуртовина
У полі й у домі
Та хліб побила,
А нічого в полі й у домі
Не й остановила.
Як стали вдовиченки жити-проживати,
Не стали в себе нічого мати,
То стали двори бур'янами заростати;
Не стали люди поважати,
Не стали гості-панове
До їх заїжджати,
До себе зазивати;
Не стали куми-побратими навіщати,
Хоч стало тяжко та важко
На світі проживати.
Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненьку,
То не в усі то дзвони дзвонять,
А то про вдовиченків
Все люди то й говорять.
А в святу то неділеньку,
То рано-пораненьку,
То не сизі орли засвистали,
Як ті бідні вдовиченки
Од сна вставали,
Біле лице промивали
Та божі молитви сотворяли.
Ой що мовлять словами,
Обіллються дрібними то й сльозами.
Ой що старший син то мовить словами,
Обіллється дрібними сльозами:
- Ой брате середульший,
І брате мій найменший!
Негарно ми всі втрьох то й зробили,
Що ми свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір’я зослали.
Ходім тепер перед богом, перед людьми,
А гріх-страм потерпімо,
Свою неньку,
Вдову стареньку,
На своє подвір'я й упросімо!
Ой чи не прийде то наша мати
До нас проживати,
Бо вже нам тяжко та важко
На світі пробувати. -
Ой то скоро шапки в руки забрали,
На коліна й впали,
Свою неньку,
Вдову стареньку,
До себе жить закликали:
- Ой іди ж ти, ненько,
До нас проживати!
Будем тепер дітей научати,
Жінок спиняти,
Тебе за рідну неньку почитати. -
Ой то бідна вдова
А те зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами проливає.
Що мовить словами,
Обіллється дрібними то й сльозами:
- Як-то я вас, сини, годувала,
Як камінь глодала,
А чого тепер собі од вас діждала,
Що на чужому подвір’ї проживаю?
Ой не піду я до вас, сини, проживати,
Щоб ваших дітей не оскорбляти,
Жінок не зневажати,
Щоб вам не тяжко та не важко вам було на мене
Своїми очима й оскорбляти.
Ой то бідна вдова добре знала, бо вже виділа;
Ой на коліна й упадала,
Руки вгору підіймала,
Молитви сотворяла,
А своїх синів то прощала.
Як стала синів прощати,
То став їх господь милувати:
Стали люди поважати,
То стали куми-побратими навіщати;
А бідна вдова на чужому подвір’ї проживала.
На чужому подвір’ї проживала
І на чужому подвір’ї помирала.
Ой то тільки бідної вдови,
А прийшла то слава, її пам'ять,
Между царями,
Между князями,
Между православними християнами.
Ой то її слава!
Ой сотвори-то, господи, їй вічну пам'ять,
А всім слухающим головам,
Пошли їм, боже,
На многая літа!

Запис читання думи “Бідна вдова і три сини”