Бідна наша, бідна наша головонька

Бідна наша, бідна наша головонька,
Що чужая сторононька,
Щось бо на нас наш пан злує,
В дороженьку заказує,
В далекую дороженьку,
Під Турщину на войноньку,
На турчина воювати,
Турка з Польщі виганяти,
Турка з Польщі виганяти,
Свою землю одбирати.
Хто ж турчина ізвоює,
Тому пан коня дарує.
Гороньками вітер віє,
Долинами трава шумить,
Річеньками вода біжить,
Аж там козак забит лежить.
А нікого коло нього,
Тільки коник ворон його.
Виїв трави два поплави,
Випив води два Дунаї,
Вибив землю по коліна,
Збуджуючи свого пана:
«Устань, пане, пробудися,
О коневі оглянися,
О коневі вороному,
Сам о собі молодому.
Або ж мене в стадо пусти,
Або мене до полку дай».
«Ні, я тебе до полку дам -
Біжи, коню, дорогою,
Чорним лісом, дубровою,
Як забіжиш под новий двір,
Стукни, пукни з копиточка,
Жеб копита защеміли,
Жеб, подкови забряжчали.
Вийде к тобі стара жена,
Стара жена - мати моя,
І дасть тобі овса й сіна
І криничної водиці.
Вийде к тобі стара мати,
Ми тебе словця питати:
«Ой коню мій, вороненький,
А де ж твій пан молоденький?
Ци ти його в войні забив,
Ци ти його в полку згубив?»
«Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився.
Узяв собі гуляночку –
В чистім полі могилочку.
Возьми, мати, піску жменю,
Посій його на каменю,
Як той пісок та й ізійде,
Тоді твій пан з війська прийде.
Не плач, мати, не нарікай,
Слізьми моря не наповниш,
Слізьми моря не наповниш,
Сина з війська не визволиш,
Кайданики на ноженьки,
А скрипонька у рученьки».